Петро Ящук - Захід сонця вручну

На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або відрізають, або кінець. На всьому протязі боротьби хірургів за життя Миколи солдата домучувало незрозуміле «газова». Коли лікар пальпував пошкоджене плече, то під його пальцями Миколі чувся хруст ніби снігу, але біль заливав це відчуття.

Микола то відповів хірургам госпіталю, майорові і полковникові, що він вибирає смерть супроти ампутації руки, але мало залежить в армії від солдата. Майор гаркавої фізіономії вилаявся і відмовився займатись цим солдатом, а полковникові кинув: «А ти, как хочєшь». Полковник задумався, а потім серйозно, відповідально зронив: «Попробую». Чотири місяців провалявся солдат Густоліс у Саратовському госпіталі для вищого офіцерства.

Перші два місяці Миколі, не те слово, що було важко. Температура захлинала свідомість. По чорно-синіх смугах були зроблені глибокі розрізи шкіри і підшкірної тканини – і глибше. Хірург-полковник кожен день по кілька разів товстелезною голкою проколював чорно-сині ділянки плеча, відтягував якусь темну кров’янисту масу і вводив туди ліки. Миколине госпітальне життя, без перебільшення, було ходою через долину смерті.

В цьому мареві жахів контактом з позапалатним життям для Миколи були кількаразові провідини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тільки винятково давали для цього звільнення. Клаптиком сонця у холодній воді для Густоліса було добре серце молодої палатної медсестри-жидівки, яка з великим теплом і співчуттям виконувала всі призначені лікарем для нього маніпуляції і процедури. Світлом цих трьох душ, хірурга-полковника, медсестри-жидівочки і земляка, освітлювався вузесенький Миколин коридор із палати у життя протягом перших двох госпітальних місяців.

У гарячці, коли марево нереальності розпластувало кряжисте, молоде, вихудле тіло, на Миколу напливало минуле з дошкільних і школярських років. З’являлася молодша сестричка Софія, яка ніби заставляла перегортати роки, як листки якоїсь призабутої книжки. Батьківська хата, повна нужди і турботи про кусень хліба, робила Миколин чіпкий, успадкований від батьків, характер ще міцнішим. Ні в хлопчачих бійках, ні в дитячих іграх Микола не здавався до останнього. Навіть його поразки були перемогою, бо вони заставляли розум і тіло за будь-яких обставин, за будь-якої ситуації шукати вихід. Батько повернувся з війни безпомічним інвалідом, руки-ноги зосталися при ньому, але і вони, і все тіло було настільки перераненим, що нездатне було ні до праці, ні до якогось довготривалого життя. Три роки він промучився, чергуючи дні нестерпного тілесного болю з днями пиятики. Дванадцятирічний Микола з десятилітньою сестрою Софією залишилися сиротами, приреченими вижити на городині і статках від ледве не дармової колгоспної праці. Якось допомагала і дитяча праця в літні канікули чи водовозом, чи на вивозі зерна безтарками, чи на шарварку по ремонту доріг, чи помічником на комбайні, чи на нічних роботах на колгоспнім зерновім току. Але вся та робота мала краплю глузду, якщо давала щось вкрасти додому.

В сьомому класі три Миколи пішли за конюшиною для шкільних кролів, до непочатої колгоспної стирти. Насмикавши на в’язки конюшини, на лижах поверталися до школи. Але натрапили на ланового, якого боялися і старі, і малі, через його садистську недоумкувату відданість соціалістично-колгоспній власності. Навіть своїй двоюрідній сестрі перебив палицею ногу за корову, що зайшла у посів пшениці. Лановий пустився за хлопцями. Побіг за найбільшим, за Миколою Густолісом, в якого, як на зло, зламалася лижа. З півгодини біг за хлопцем, поки неогрів його по попереку величезною, як і сам, палицею, котра завжди була з ним. Миколка упав від болю, його нудило, почав блювати. А лановий добивав його носаками сибірських валянок, заким хлопець, залитий кров’ю, знепритомнів.

Лежачи у госпітальному ліжку, закладеному сітчастим бильцем, щоб солдат не звалився на підлогу, вже котрий тиждень Микола марить. І у маренні його добивав лановий. Микола намагався дістати того прийомами рукопашного бою, але нічого не виходило. Лановий знову і знову гамселив носаками його тіло.

Гарячкове вимотування переносило його, семикласника Миколку, до сільського знахаря Йосипа Лози, який то щось шептав над ним, то завзято втирав якісь мазі в його тіло так, що Микола притомнів… від болю в правім плечі. Потім знову гарячка провалювала його в минуле. Дід Йосип Лоза щось йому настирно пояснює по лініях його руки, шепче солдатові: «Будеш жити, будеш жити…» Лінії долоні плуталися в свідомості. Микола ніяк не може пригадати уроки хіромантії того старого знахаря Лози. Як йому, обплутаному тими лініями долонь, як дротами, ну як йому вибратися по тому павутинні дідовому: «Будеш жити…»? Приходив на якусь хвилю до тями, дивився у глибокі, наповнені жалем і милосердям, і сіонським зачаруванням очі молоденької медсестри-жидівки, і знову поринав у марево, вимішане з минулими реаліями.