Петро Ящук - Захід сонця вручну

В один із осінніх призивів на Поділлі обох Микол забрали в армію. То був час розмахування атомними ракетами в Карібському басейні і злету голубки Пікассо в Празі під «Набат» маловідомого полончанина з Хмельниччини. Микола Густоліс, з села Відьмівці, і Микола Хоменко, з села Горбики, не зустрічалися після закінчення десятирічки в їхньому райцентрі, до якої добиралися з протилежних кінців, зі своїх сіл, по 5–7 кілометрів. Микола Густоліс встиг ще до армії закінчити училище сільськогосподарської механізації. Другий Микола – Хоменко, до армії працював розсильним у райкомі комсомолу, де його старша сестра Марія в той час вибилась на інструктора комсомолу. Він ще в школі вирішив стати військовим офіцером. Обидва Миколи відбезпросвітної напівдармової колгоспної праці односельчан зрозуміли: будь-що, а треба вирватися з безпаспортного села.

І ось зелений потяг обох юнаків, на одне ім’я, беззупинно, за тиждень, відтарабанив аж за Волгу у невідомий, закритий для цілого світу, полігон Шіхани, в напівпустельній стороні Саратовської області. Розпочалася розказана-переказана, писана-розписана солдатська служба з її суворим вишколенням і безхмарними клаптиками скупої армійської радості в листах з дому. Як просиділи обидва Миколи з п’ятого по десятий клас на одній парті, то так і втрапили вони в одне відділення СА. Була між ними школярська приязнь, а тепер ось юначе, але уже доросле усвідомлення свого земляцтва, яке зобов'язувало їх триматися одного котілка. Їхній батальйон був елітарним, започатковуючим секретну частину військ хімічної оборони, з якого і про який всяка інформація гасла і гасилася на підступах до порядків різнопланової охорони.

Солдати того батальйону уже через півроку ставали тренованими парашутистами і досвідченими водолазами, котрі спочатку по контрольному дроті, а потім по спеціальному орієнтуванню переходили дно Волги. Вони ж ставали і радистами, і парашутистами, і розвідниками звичайними і незвичайними – «хімічними», танкістами і водіями бетеерів, автоматниками і вишколеними десантниками, і просто ударною силою в будь-якій ситуації. І майже всіма цими видами військових професій оволодівав кожен солдат. Шіхани… Всі ті набуті знання реалізовувалися, здавалося б, у найбільш невідповідних умовах. На полігон наганяли верблюдів, табуни коней, череди корів, отари овець, і все те, рогате, парнокопитне, і з роздвоєними ратицями, зверху кропили зарином або пускали на все те, живе Боже створіння, хмарку ще невідомих світові засекречених газів, які потім будуть названими ві-газами, і туди ж закидали на кілька днів, у спеціальному обмундируванні, «хімічний» батальйон. Виживання настільки було серйозним, що медичний відбір у «хіміки» не знав ніяких компромісів щодо відхилення у фізичному чи психологічному стані здоров’я новобранця. Шіхани вимагали фізично здорових і психологічно відповідальних солдат.

«Підйом», навчання, «відбій», «тривога», «караул» – цьому замкненому колу, здається, немає кінця в армії, але в Шіханах це коло було ущільненішим, ніж в будь-якій частині, а якщо відкривалося «віконце», то в нього запихали годину оволодівання прийомами рукопашного бою. І хоч Шіхани ніде не вимовлялись вголос, про них знали за океаном, так як і в Шіханах знали про відповідні війська янків. На КП батальйону раптом на півгодини зникала секретна карта частини і полігону, піднімали поголовний шмон, перевертали все вверх дном, йшлося вже до об’явлення бойової тривоги по всьому полігоні, як «раптом» знаходили ту карту на якомусь столі, що лежала поруч несекретних розпоряджень. Випадково? Ні! Це «випадково» було не випадковим, це було справою продажною.

Обидва Миколи були густо складеними, і все ж Микола Густоліс був більш кряжистим, ширококістним, з накачанами грудьми, з коротко посадженою головою, з потужним навантаженням біцепсами-тріцепсами, аж до того, що при зрості 185 см він виглядав невисоким. Микола Хоменко, хоч був такого ж зросту і у фізичній витривалості не поступався першому Миколі, але за рахунок більшої збалансованості частин тіла був струнким і високим. А ще обличчя Хоменка було довгообразішим від кругловидого обличчя Густоліса із великим, загнутим донизу, жидівським носом та з чорною дротоподібною кучмою волосся на голові. Темно-русий бокс Хоменка вкладався хвилями, хоч у цьому між Миколами в Шіханах різниці не було. Стрижка «на лисо» дозволяла різнитися у «зачісках» хіба що формою голови.