Петро Ящук - Захід сонця вручну

Миколі Густолісу у рукопашному бою рівних не було у батальйоні. Навіть гонористі солдати-грузини пасували перед ним. Але підступність злоби цього світу не дрімала. Після одного тренування з рукопашного бою, в якому Густоліс порозкидав і порозкладав усіх амбітних і заздрісних, коли він уже йшов в казарму, ззаду на нього накинувся солдат-грузин і через себе кинув Миколу вниз головою. Микола дивом уник падіння на голову, та мстивий солдат осідлав плечевий пояс Миколи, захопивши його праву руку у больовий прийом, викручуючи її усім своїм оскаженінням. Відчуваючи Миколину неспроможність, він не зупинився і після тріску кістки. Солдати силою відірвали грузина від Густоліса. Права рука в Миколи зразу ж безпомічно повисла. З гарячки Микола з відділенням ще пішов у столову, та вже піднести ложку до рота не міг.

На наступний ранок – бойова тривога і марш-кидок бойовою технікою. Густоліс доповів старшині, що він – неспроможний фізично в цій ситуації. Але той пригрозив і гауптвахтою, і трибуналом. Миколине прозрівання продовжувалось: цей світ – у злобі, ненависний і мстивий на кожному своєму кроці, хоч і в ньому водяться реверанси співчуття. Старшина помстився Густолісу за свою дубовість. Під час звичайної солдатської муштри маршируванням із «запєвом» Микола, як завжди, був «запєвалой». Та на той раз з десяток його «запєвів» рота ігнорувала. Улюблені старшиною українські пісні не йшли. А старшина вимагав і вимагав «запєвів» від Миколи аж до заїзду по його обличчю; Густоліс старшину рукопашним прийомом шпуранув таки далеченько. Те все спостерігав офіцер, командир роти, Лєпін. Він і вліпив Миколі десять днів гауптвахти. Перших три доби Микола відсипався, а далі прокинувся його шлунок. На гауптвахті добова пайка – кружка кип’ятку і крумочка хліба в сто грамів. Не розженешся. Охороною гауптвахти ставили азіатів – «моя твоя не понімаєт». Товариші з кухні нічого з об’їдків не могли передати. Микола був голодний і злий, як вовк. А тут лейтенант гауптвахти заставляє всю ту дивізійну гауптвахту прибрати, помити, вилизати. Микола і того офіцерчика так шпурнув в стіну, що в тому аж кавкнуло. П’ять днів арешту механічно доплюсувались. На 12–13 день Микола почав пухнути з голоду, ноги налились набряками. Тільки щасливий збіг подій звільнив Миколу від гірших наслідків. Микола захищав честь дивізії у волейбольній команді. З дитинства грав у волейбол, про футбол і баскетбол в селі не йшлося, то і Миколу ці ігри обійшли стороною. Капітан волейбольної команди дивізії, майстер спорту, чемпіон Чувашії Юра Шахідінов випросив Миколу Густоліса у командира дивізії з гауптвахти. Попереднє грання шістнадцяти дивізійних команд Микола пропустив: від’їдався і відсипався. Але у трьох фінальних зустрічах з доплюсуванням Миколиної викладки команда їхньої дивізії зайняла третє місце, що було великою похвалою для начальства. Миколині гріхи простилися – забулися. Але старшина на Миколу мав «зуб». Помста ще не зів’яла.

Густоліс заліз в бетеер, але керував машиною уже тільки лівою рукою. На черговому кидку бетеера з кам’янистого горбка Микола зімлів. То ледве не коштувало життя сімом солдатам того бетеера. Миколу витягли з бетеера, вмостили на плащпалатку, а на привалі його відправили а медчастину. Отут доля почала на повному серйозі вчити-проучати Миколу Густоліса.

В Саратові знаходився профільний хірургічний госпіталь для вищого армійського офіцерства. Миколу Густоліса, не гаючи часу, переправили в той госпіталь. Все плече і верхня права частина грудної клітки вкрилася загрозливими синьо-чорними смугами на темно-вишневому тлі. Шкіра була глибоко подряпана в тому місці. Хірург – майор медичної служби, зразу ж діагностував грізну небезпеку: перелом ключиці, газова гангрена. Микола знав, що гангрена – то відрізають, а незрозуміле «газова» застрягло тромбом в розумі, додавшипсихологічних мук. Консультував начальник госпіталю, полковник медслужби, який пройшов війну з не одною тисячею хірургічних операцій. Майор наполягав на ампутації руки, полковник звернувся до Густоліса: «Как будєм?» Хлопець навідріз відмовився від необхідності ампутації, розуміючи, що він буде глибоким калікою мало кому потрібним у цьому світі виживання. «Я проти ампутації руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуїція підказала вибір, і молоде, треноване тіло пішло долиною смертельної тіні. Тільки в пам’яті трималися останні дідуня Гілька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лініюпрокляття над нашим родом. Миколко, зупини поразку».