Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

Марійка сахнулася назад.

– Ні!

Микита вхопив її за руку настільки болісно, що на очах її виступилися сльози, й наблизив до неї своє лице.

– Забулася, дівко, ким ти є на цім світі? Ти кріпачка нашого пана Володимира Рихальського… Ти його річ, непотріб у нього під ногами, й він ладен зробити з тобою все, що лиш тільки побажає. Він побажає… Розумієш – він, а зовсім не ти. Ти маєш тільки виконувати його бажання. Зараз він бажає тебе в своє ліжко. Й він тебе отримає – можеш бути певною.

Те, що трапилося після цих слів Микити… Марійка ніколи ще в житті своїм недовгім подібного сорому не відчувала. То було для неї просто жахливо. Микита затурляв її в якусь кімнату і зачинив. А потім приніс нагрітої води й… наказав роздягатися. Поки Марійка лупала очима й заперечливо хитала головою, відмовляючись роздягатися, він просто підійшов до неї й… рвонув стару сорочку, розриваючи ту в шмаття. Марійка відразу закричала й отримала за те поличника. А потім її просто вкинули до діжки з гарячою водою й чужі, безсоромливі та нахабливі руки почали мити її… торкатися її тіла…

То було гіршим від смерті.

Наостанок Микита поцілував її в плече.

– А ти гарна дівка, Бойківно… Й як це я тебе проґавив? Та нічого, ще настанеться й мій час, ще й я погуляю…

Марійка перестрашено сіпнулася.

– Що?

– Нічого. Йди вже. Пан чекають.

– Ні…

– Ти щось погано зрозуміла? Не змушуй пана гнівитися.

У Марійки дрижало все тіло, підкошувалися ноги – але вона була змушена йти, тому що Микита постійно штурляв її в спину. Й зупинив він її лиш перед широкими дверима, що знаходилися вгорі панського будинку. Марійка ніколи не переступалася порога цього будинку, й зараз її оточували такі розкоші, котрих не бачила вона зроду в житті своїм. Та не звертала уваги… Що там розкіш чужа, коли ведуть тебе на наругу пану й усе життя твоє руйнується так несподівано.

Микита постукався в широкі білі двері.

– Пане…

– Заходь!

Наказ пана холодом впік свідомість Марійки. Задерев’яніла непослушливим, вимитим безсоромливо Микитою тілом, зодягненим у чужу одіж – білу й м’якеньку на дотик сорочку. А Микита вже й двері відчинив і заштурляв її в спину – цього разу до опочивальні панської, освітленої не каганцем, а лампою. Двері за спиною її нечутно причинилися, й Марійка залишилася наодинці з паном. Бачила, що стоїть він посеред кімнати, зодягнений лиш у темні штани та білу сорочку, розстібнуту на його широкій груднині, але прямо поглянути на нього не насмілювалася. Відчувала на собі погляд сірих, водянистих панських очей… відчувала погляд той на своїм молодім, принаднім тілі, але й життя б цілого не пожалкувала за те, аби тільки вивільнитися з опочивальні цієї багатої й з-під уваги панської небажаної й непотрібної. Й коли пан рушив до неї, не втрималася-таки, впала на коліна й замолила:

– Пане, змилуйтеся!

Рихальський тільки посміхнувся у відповідь на благальні слова Марійки й продовжував наближуватися. Марійка з жахом дивилася на його босі ноги, а ноги ті зупинилися перед нею… Та вона була ладною в ту хвилину й вхопити ті ноги, й навіть цілувати їх, аби ж тільки відпустив її пан, аби тільки не калічив життя.

– Пане… пане… зжальтеся наді мною, не губіть дівочого життя мого… Мені ж восени до шлюбу…

Пан тільки реготнув у відповідь.

– То будеш добре навчена до шлюбу…

– Ні, пане, благаю…

– Мовчать!

Марійці видавалося, що вона ще за життя свого земного зазирнулася до пекла.

Те, що трапилося в розкішній панській опочивальні того пізнього літнього вечора… воно кривавим тавром запеклося в серці напівживої від страху й сорому дівчини. Як стояла на колінах на килимі благально перед паном, так на тому килимі й була зваленою долілиць… Не встигла й отямитися, як пан налігся на неї зверху важким своїм, вгодованим тілом і в ніжні дівочі вуста вп’ялися безжальним цілунком чужі вуста – безмежно огидні для неї. А далі було те, чого не хотілося зовсім пам’ятати… нетерплячі, гарячі руки, що розривали сорочку на її стрункім тілі… ті чужі вуста на її вустах… й те, на що мав святе право в майбутньому лиш один Назар. А коли весь той жах закінчився, пан Рихальський просто скотився з неї, важко дихаючи. Полежав поряд з хвилину й, відсапавшись, повільно звівся на ноги, застібаючи штани.

На Марійку, котра застиглася на килимі – принижена, надругана й вкривавлена, – він уже не звертав жодної уваги. Та їй його увага й не була потрібною. Вона лежала на тому килимі, на якому втратила свою дівочу гідність, на якому її було наругано, й більш за все у цю найжахливішу мить свого життя бажала померти. Бажала зникнути з цього світу жорстокого – заплющити очі й уже більш ніколи не існувати, не лежати на цім килимі в панському домі, відчуваючи незнайомий і гіркий біль від чоловічої наруги. Як зможе жити вона після всього цього? Як зможе поглянути в очі Назара? В очі того чоловіка, котрий любив її так безмежно… в ті золотаво-зелені очі, зазиратися в які так полюбляла… Тепер не зможе вона вже дивитися в ті очі так вільно й спокійно, як раніш, не зможе весело всміхатися йому… Та взагалі, як зможе вона жити після всього цього разом з Назаром? Те, що сталося зараз… всі дотики пана, його важке дихання над нею й те, як він вривався в її ніжне дівоче тіло, – воно ж тепер постанеться невбаченою стіною між нею та Назаром. Й вогнем запікалася в серці думка об тім, як зреагує Назар, коли дізнається, що його наречена вже є покриткою свого пана. Найбільш страшило її те, що Назар, почувши про сьогоднішній вечір, відмовиться від неї… й коли так трапиться… вона ж не переживе цього, вона не зможе жити без свого коханого Назарка. Так, він добрий та чуйний, але…