Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

– Й можете викреслити мене зі свого заповіту, та я зовсім не жалкую об тім, що виказала нарешті свої справжні почуття!

Рихальський оглушливо розсміявся.

– Викреслити тебе зі свого заповіту? А хто тобі сказав, що я тебе до нього вписував?

Наталя так здивувалася, що забула про власний гнів.

– Тобто… як не вписували… А хто ж успадкує маєток? Емма?

– Ні.

– Але…

– Нікчемні дівки, котрих породили мені ви з Ельзою, не спроможні зберегти славетне ймення Рихальських. Маєток і всі мої статки успадкує мій небіж Павлуша, син мого молодшого брата. Емма й Софі отримають пристойні посаги, й я потурбуюся, аби підшукати їм щонайкращу партію. Певен, з цим труднощів не виникне – зріднитися з родом Рихальських є велика честь.

Наталя розгублено кліпала очима.

– А я… як же я? Що отримаю я?

Пан Рихальський неприємно посміхнувся.

– Нічого.

– Нічого?

Наталя Павлівна в ту мить відчувала себе так, мов земля була розходилася в неї під ногами, утворюючи величезну діру… й вона сама мала впастися в ту діру, надто вражена словами свого пристаркуватого чоловіка. То всі страждання її, всі роки, котрі прожила вона, змучуючи себе примусами до близькості з ним і пересолодженим влесливим ставленням – все то є марно. Вона навіть не все – вона геть нічого не отримає.

Зневірливо похитала головою.

– Як… як ви можете подібно зі мною вчинити?

– А що тобі ще жалкуватися? Мала би ще подякувати мені за те, що я, не поглянувши на твоє низьке походження, взяв тебе в дружини, свого часу занадто захопившись пристрастю до тебе. Коли говорити відверто – ти не вартуєш і кінчика нігтя моєї першої дружини, й єдина лиш можливість зватися панею Рихальською має бути для тебе за велику честь. Задовольняйся цим та тими дарунками, що отримуєш від мене. А більшого ти нічого не отримаєш.

У пані Наталі потемнілося в очах. Почуття її ненависті до чоловіка в ту мить було настільки сильним, що перехоплювало подих і виникало темне, недобре бажання кинутися таки до нього й вивільнити своє існування від цієї людини, раз і назавжди помститися за роки марного терпіння. Але ж наслідки… Рятівна думка про наслідки вчасно торкнулася її свідомості, й вона навіть віднайшла у собі сили призро посміхнутися у відповідь на ці слова чоловіка й велично вийти геть.

З того дня пані Наталя Рихальська дуже перемінилася.

Вона більш не була улесливою й усміхненою до свого чоловіка, перетворившись на зверхню, погордливу й холодну паню. Й коли раніш багато часу проводила в маєтку, то з дня тої розмови, коли дізналася, що всі статки чоловіка успадкує його небіж, а сама вона не отримає нічого, почала досить часто полишати будинок. Де вешталася його друга дружина – Рихальський об тім не відав і не цікавився тим. Ворожнеча між ними загострилася, й саме в той час пан Рихальський і почав досить жваво цікавитися своїми молодими кріпачками.

– Пане!

Марійка задерев’янілася, закам’яніла тілом своїм тендітним і худеньким у ту мить, як панська велика, з товстими пальцями рука торкнулася її напівоголеного плеча. Чорним прокляттям заклинала зараз ту хвилину, коли на неї – зморену й запилену – на дорозі, що велася від панського поля з пшеницею до Рихалівки, натрапив пан. Як жалкувала об тім, що, помітивши, як курявиться дорога, й здогадавшись, що то мчить пролітка пана, не звернула вона геть зі стежини, не заховалася від допитливих панських очей. Та не подумала ж якось, що пан може звернути на неї увагу – брудну й втомлену, з лицем, потемнілим від змішаного з пилом поту, в драній старій спідниці та залатаній сорочці… Тільки зупинилася невільно, коли пролітка панська наблизилася до неї, й щиро ж гадала, що та промчить повз неї… й до гикавки перестрашилася, коли коні зупинилися, обірвавши свій стрімкий біг. Мов уві сні спостерігала за тим, як на землю зіскочив спочатку Микита – панський візниця й головний підлабузник панський. Саме про цього Микиту та ще одного з панських стаєн – Мирона Коваля – казали, що це вони переважно приводять пану дівчат. І вже Микита допоміг спуститися з пролітки пану. Ось у ту хвилину оніміла від страху Марійка й побачила пана свого досить близько. Середнього зросту, вже не молодий літами, огрядний і з великим чревом, убраний у багате й чисте зодягання кольору свіжих вершків, – він повільно наближався до неї й зупинився кроків за шість. А Марійка, геть уже перестрашена цією несподіваною панською увагою, застиглася на місці, не насмілюючись навіть погляду на пана звести… й стояла так, опустивши гарні чорні очі на панські чоботи, котрі вилискували на сонці, мов те люстро. Відчувала на собі панський погляд – відчувала його так гостро, мов то пан був простягнув руку й торкнувся її своїми пальцями. Й під поглядом тим відчувала себе вкрай незручно та недобре, але ж не могла й не смілася зірватися з місця й чкурнути геть. Як того бажалося серцю її, котре тривожливо билося в грудях. Але відчувала – візьме та отак втече від пана свого, – то дуже й дуже йому не сподобається. А вона ж не бажала окрім цієї панської уваги накликати на себе ще й панського гніву. То Назарко її – то він міг укоїти будь-що, не боячись панського гніву.