– Ельзо… що ви, люба? Невже вам не сподобалося…
Ельза відхитнулася від чоловікової руки, мов то була простягнулася до неї змія отруйна, й притулилася спиною до бильця ліжка, стуляючи на ніжних грудях своїх, грубо захапаних нетерплячими руками чоловіка, залишки сукні та розірваної сорочки, й безрадісно та навіть жовчно розсміялася.
– Сподобалося? Та як може сподобатися оце тваринне спарювання? Оця груба наруга… Та мені робиться огидно від одного лиш тільки погляду на вас… на ваше розчервоніле лице. Ви вдоволені, справді ж? Ви отримали дружину, котру бажали, й вам є геть байдуже до того, що відчуває вона. Вам було байдуже, що відчувала я, коли ви насолоджувалися мною… Вам і зараз усе байдуже. І я вас ненавиджу… й буду ненавидіти кожну мить свого життя з вами.
Рихальський розтулив рота, бажаючи щось сказати, але знову поглянув у ті наповнені ненавистю очі жінки й зовсім нічого не сказав, мов вдавився власними ж словами. Він був навіть і руку простягнув до неї знову, але рука його так і застиглася в повітрі, а потім і взагалі опустилася на ліжко.
Володимир та Ельза Рихальські прожили в шлюбі три роки.
Прожили… Життям той час для Ельзи Рихальської можна було назвати лиш через силу. Вона просто існувала… Лиш тільки існувала, мов до в’язниці зачинена в однім будинку з осоружним чоловіком, чи не кожної ночі перетерпаючи таку небажану для неї близькість із ним. Ніхто й ніколи не бачив молоду пані Рихальську усміхненою – навіть слабка, випадкова посмішка… напівпосмішка не торкалася її рожевих вуст. Тих вуст рожевих, що з часом зблідли, мов то внутрішнє її спустошення вижерло з них барви життя. Мов та тінь з’являлася вона в коридорах будинку зранку, снідала без особливого бажання з чоловіком та свекрухою, потім гулялася в садку й просиджувала непорушно годинами біля озерця… а потім ішла до своїх покоїв і більш не з’являлася. Вночі до неї приходив Рихальський, і вона мовчки й якось байдужливо терпіла те, як він насолоджувався її гарним молодим тілом. І так продовжувалося до того самого дня, коли Ельза байдужливо й безбарвно промовила:
– Я є у важкості.
Новина об тім, що на молоду родину панів Рихальських чекає поповнення, зрадувала хіба що лиш стару пані Ольгу Петрівну, котра вже давно мріяла про онуків. Сам Рихальський сприйняв новину про своє майбутнє батьківство досить-таки байдужливо, а сама Ельза… Ельза навіть і не знала, які почуття викликала в неї новина про дитину. З одного боку, вона відчувала наче радість, а з іншого… одна лиш думка об тім, що носить вона під серцем дитя від ненависного Рихальського, пітьмарила й радість майбутнього материнства, й викликала суперечливі почуття до свого ще не народженого дитяти. Як подумає буває, що в тій дитині буде тектися кров чоловіка, так і зникаються з серця всі ніжні думки об тім немовляті, й відчуває, що не хоче, зовсім не хоче вона того, аби це дитя народжувалося до життя.
Але в певний час обродилася донькою.
Важкі то були, виснажливі для молодої матері народини, й коли їй – геть виснаженій та заслаблій – показали новонароджену доньку, єдина лиш думка сковзнулася в свідомості – донька не була схожою на Володимира Володимировича, й то було для Ельзи в полегшення. А Рихальський, що чекав на сина та спадкоємця, лиш вуста закопилив несхвально, мовивши дружині зневажливо:
– Ви навіть сина не спромоглися мені народити.
Ельза кинула на нього холодний погляд.
– Вам так потрібен син?
– Мені потрібен спадкоємець!
Але спадкоємця Рихальський так і не отримав.
За два роки після народження доньки Ельзи не стало.
Молода пані Рихальська вчинила самогубство.
Народження важке доньки не найкращим чином позначилося на душевному стані пані Ельзи. Після народження дівчинки, котру назвали на честь прусської бабусі Ельзи Еммою, пані Рихальська геть замкнулася в собі, й навіть золотоволосе й блакитнооке дівча, нею ж самою народжене, не змогло завоювати собі її любові. До доньки Ельза виявилася геть байдужливою, й відсутність у неї молока та поява годувальниці з молодих та міцних кріпачок тільки зробили ширшою ту прірву, що поклалася між матір’ю та донькою ще до народження останньої. Ельза поступово настільки зачинилася у собі, що між дівчатами-покоївками поповзлися чутки про божевілля пані, котра навіть донечці-янголятку не радіється, а дивиться на таке схоже на неї немовля геть байдужливими очима, й на руки майже не бере, не пригортає до серця материнського. Пригортала маленьку панночку до себе здебільшого годувальниця – молода й рум’яна лицем Марина, пишна й соковита молодиця, дружина одного з лакеїв панських, та ще бабуся – пані Ольга Петрівна. Володимир же Володимирович за три роки шлюбу поступово майже зовсім охолонувся до дружини, пристрасть до котрої захопила його відразу так сильно, а поступово відступилася, як кожна пристрасть, як те почуття, котре не є коханням і спалахується подібно яскравому полум’ю, і так само швидко перегоряється. Й Рихальський уже навіть не міг сказати того, чи кохав він дружину. Так, він захоплювався її вродою, його приваблювало її гарне тіло, але щоби кохати… Він із легкістю під час важкості дружини віднайшов собі коханку – пані-сусідку, котра була заміжня за пристаркуватим бароном. Роман той виявився тривалим і пристрасним з боку Рихальського й закінчився досить несподівано для нього. Старий барон помер від серцевого нападу, і його вдовиця за десять днів гайнула геть до Петербурга – шукати собі нового барона. Рихальський їй заробився нецікавим – одружений, далеко не красень, та й… набрид. А ось Рихальський баронесою захопився не на жарт, і втеча примхливої коханки виявилася для нього справжнім вдаром. Він навіть кинувся був слідкома за панею до Петербурга. Повернувся за два тижні – злий, мов той пес на мотузці, й почав сваритися й з матір’ю, й з сусідами та челяддю. Але найбільшою насолодою було для нього вчіплятися в дружину. Забувши за два роки й дорогу до покоїв Ельзи, він тепер приходив до неї чи не кожної ночі – мовчки, без жодного слова чи поцілунку, хапав грубо й якось наче злувато гарне молоде тіло дружини й так само грубо й злувато брав те, що було йому належне як вінчаному мужу.
Читать дальше