Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

Але ж Назарко чоловік, а не беззахисна дівчина.

Лискучі панські чоботи, на котрі Марійка весь час дивилася, не насмілюючись поглянути на самого пана, заворушилися… й вона з жахом зрозуміла, що пан іде до неї. Він наближався повільно, але впевненою й твердою ходою господаря, котру так не любили кріпаки Рихальського. Й Марійка застиглася на місці, невсила вже навіть і поворухнутися… невсила втекти, коли б навіть насмілилася на подібне. Й тільки мовчки, невідривно дивилася на ті чоботи лискучі, котрі нарешті зупинилися – зупинилися так близько від неї…

А вона, хоч візьми вбий її, не наважувалася підняти на пана очей.

Й здригнулася, коли складений батіг торкнувся її підборіддя.

– Як звати?

Голос у пана був хрипким і неприємним… і навіть саме його звучання викликало в Марійки страх. І вона нарешті осмілілася настільки, що навіть підняла погляд, побачивши так близько біля себе чуже, незнайоме чоловіче лице з важким, чисто виголеним підборіддям та блідими тонкими вустами. Але батіг продовжував тиснути їй на підборіддя, змушуючи задерти голову… й мов був він живий, таки поглянути в лице панові, в його очі…

Й вона поглянула.

Й побачене їй до дрожу не сподобалося.

Пан Володимир Володимирович не був красенем – про те вона вже давно чула й знала, та й байдуже їй було до того, чи гарний у них пан, чи не гарний. Він їй не потрібен ні гарним, ні потворою. Але зараз зрозуміла, наскільки ж неприємною людиною є їхній пан – кажуть, що є на світі такі люди, тільки поглянувши на котрих відразу відчуєш ледь не огиду, таку вже неприємність та неприйняття. Сама Марійка таких людей ще не зустрічала, бо все життя своє не бачила світу далі рідної Рихалівки, а ось мама казали, що є. Та в Рихалівці Марійка бачила хіба що стару вдовицю – баба Мокрина Ведмедиха була людиною вкрай неприємною. Але ж пан… У негарному, землистому лиці пана Рихальського, в його водявих, ледь зіщулених очах було щось таке, що Марійці кортіло зірватися з місця й полинути пташиною до села, заховатися в рідній хатині, впастися на коліна перед образами й слізно благати Матінку Божу, аби пан геть забувся про неї, забувся про саме її існування й ніколи вже не згадував про бліду перестрашену дівчину в обідранім зодяганні, котра зустрілася йому на дорозі з поля. Та вона не насмілилася навіть й поворушитися без панського дозволу – ось так і стояла, мов була закам’яніла, в той час, як сірі панські очі вивчали її. Вивчали уважно, зацікавлено й… неприємно. Й у серці поховальними дзвонами калаталася думка – не до добра ж усі ці оглядини, не до добра. Чекає й на неї сумна доля тих дівчат, котрі мали нещастя втрапити на око пану, не оминуло й її це горе гірке. Й хто ж захистить?

Серце впекло, мов вогнем.

Назарко!

Був у неї захисник… дужий, сміливий і непокірний панській волі – темночубий красень Назар Явір. На Покрову мали згоду батьківську побратися вінчаним шлюбом і чекав на Марійку день незабутнього щастя. Й Назарко неодмінно захистив би її від пана, нічого й нікого не встрашився… та не було в Рихалівці зараз Назарка. За дорученням вправляючого вони з батьком уже третій день як від’їхали до Полтави – купувати саджанці абрикосів для саду. Батько Назара, дядько Василь Явір, доглядав за панським садком. Тому й не було кому захистити Марійку… На жаль. Хоча, можливо, то було й на краще – при думці про гарячу вдачу Назарка, об тім, що міг укоїти він, й об покаранні панськім у Марійки застигалася кров.

Батіг натиснувся сильніш на ніжну шкіру.

– Я, здається, запитався, як тебе звати?

Зачувши в голосі панськім гнівливість, Марійка ледь втрималася на ногах від страху, що охопив її.

– М-ма-арійка, пане, – промовила, затинаючись, і з жахом відчула, як батіг із підборіддя її опускається донизу, сковзається по шиї й завмирає на дівочих грудях… Торкається того незайманого, до чого не насмілювався доторкатися навіть Назар.

Бліді й тонкі панські вуста посміхнулися.

– Гарна ти, Марійко… Чому я раніш тебе не бачив?

Марійка сковтнула гірку на смак слину.

– Пане… я…

Рихальський знову посміхнувся.

– То не твоя провина. Микита проґавив. Але ми виправимо його помилку. Справді ж, Марійко?

Марійка зовсім не знала, що має відповісти на це питання, та й не розуміла зовсім, про що саме він балакається. Але пан і не чекав її відповіді. Продовжуючи вдоволено всміхатися, він повернувся до своєї пролітки, щось сказав Микиті, хитнувши в її бік головою, й той всердно закивав, вклоняючись. Потім допоміг пану забратися до пролітки, кинув на Марійку незрозумілий погляд і скочив на своє місце. За мить пролітка рушилася й помчала до панського дворища, полишаючи за собою куряву, що наче хмарою обгорнула нерухому постать вродливої дівчини з пополотнілим личком. Усе всередині Марійки волало й прохало порятунку, закликало її втікати… зараз же втікати так далеко, щоби пан з Микитою до скону віку її не знайшли. Та то були марні прохання. Куди втече безправна кріпачка? І як покине тяжко хвору матінку та діточок, котрі залишаться без неї геть безпомічними? Нікуди їй не подітися від пана з його хіттю. Певне, що вже доля в неї отака… а від долі ж не втечеш, як не намагайся.