Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

Додому повернулася, мов була враз підхопила тяжку хворобу. Ледь дошвендяла до свого двору, за вбогими ворітьми якого на неї зграєю голодних пташенят налетілися брати та сестри. Лаштувала мамі та дітям вечерю й ховала від мами очі, в котрих застигалися страх та сльози. Але ж мама – вони ж мали таке чутливе серце, котре все без зайвих слів прочуло. Помічала на собі тривожливий, допитливий і доскіпливий погляд матінки, але продовжувала вдавати, що зовсім нічого не сталося. Навіщо ж хвилювати рідненьку й зранювати її хворе серце? Й можливо, що марно так вчиняти… Бо що, коли раптом трапиться диво й ця зустріч її з паном… вона не буде мати ніякого значення? Що, коли пан забудеться про неї – просто забудеться…

– Марійко, що з тобою?

Голос мами, що пролунався в неї за спиною, змусив здригнутися, похолонути від страху й відчути себе так, мов то заскочили її за крадіжкою на чужій грядці.

Швидко проморгала сльози на очах і відгукнулася вдавано весело:

– А що зі мною, мамо?

– Ти повернулася сьогодні якоюсь дивною.

– То вам здалося.

– Марійко…

Дівчина подумала про Назарка… згадала вродливе обличчя його з такими гарними очима, що мали в собі колір суміші меду золотавого та змоченої росою трави, й обернулася до мами. Знала, що згадка про Назара поверне до лиця її, до очей пригаслих світло життя, й посміхнулася якомога веселіше.

– Мамо, зі мною все гаразд…

Але та продовжували дивитися недовірливо.

– Марійко…

– Справді, все гаразд.

З труднощами, але вона все ж заспокоїла маму.

А пізно ввечері до них прийшов Микита.

Господарем увійшов до притихлої вбогої хати, журну темряву якої гоновив лиш слабко каганець, заправлений старою олією, штурнувши ногою й ледь не зірвавши всінешні двері. Марійка, котра біля печі мила посуд, уся похолонулася всередині, й миска, вислизнувши з її ослаблих пальців, розбилася на друзки. Вогнем й одночасно холодом впекло розуміння того, чому Микита так пізно прийшов до їхньої хатини, порога якої він ніколи в житті не переступався.

Микита прийшов, аби відвести її до пана.

До пана…

На лаві заворушилися мама, запиталися тривожливо:

– Марійко, що там?

У дівчини задрижали руки.

– Нічого, мамо.

– Нічого? Ти ж миску розбила…

– Мамо…

– Що ж ти маму оманюєш, Марійко? – насмішкувато запитався Микита, входячи до світлиці й роззираючись.

Забачивши його, мама неголосно охнули й спробували звестися. Й дивилися на Микиту так, що Марійці серце кров’ю вмивалося.

Олена Бойко нахмурилася.

– Чого тобі тут потрібно, Микито?

Микита вишкірився вовчим усміхом.

– Прийшов по вашу дочку, тітко Олено.

– По Марійку? Але ж чому?

– Сподобалася вона пану.

Мама вхопилися за серце, неголосно скрикнувши, й Марійка відразу ж кинулася до неї.

– Куди? – Микита вхопив її за руку, не дозволяючи наблизитися до мами, й, різко рвонувши, потягнув за собою до дверей. Марійка пручалася, виривалася з тих міцних рук, що мов залізними лабетами тримали її, – та все було марно. З рук Микити неможливо було вирватися. А за спиною плакали мама й разом з нею дітки, котрі прокинулися. Й коли Микита вже дотягнув Марійку до порога, за його штани вхопилася слабка жіноча рука.

– Мамо!

Олена Бойко стояла на колінах перед дужим тим Микитою й благально зазиралася до очей, у котрих не вбачалося й краплини жалю. Марійка знала, чого це вартує її хворій мамі…

– Микито, відпусти Марійку. Ти ж знаєш, що я хворію й окрім старшої доньки не маю більш помічниці, а діти ще малі… На колінах смиренно благаю тебе змилуватися…

– Пан хоче твою Марійку в свою опочивальню – й він її отримає. Я ніколи не обманював й не ослухувався свого пана…

– Їй же до шлюбу на Покрову…

Микита вишкірив жовтуваті зуби.

– Балакають, що Явір сильно любить вашу доньку. А коли так, то візьме її й панською покриткою.

– Ні, Микито… зжалуйся над моєю Марійкою…

Нічого не відказав на те панський візниця Микита Довбуш, тільки вищирився неприємним усміхом і витягнув Марійку за собою з хати. А матінка її полишилися напівлежати на долівці… Й погляд їхній, наповнені слізьми очі, страждання та розпач у тих очах… Марійка бачила все те перед собою увесь час, поки Микита волік її двором до панської пролітки, що стояла за ворітьми.

За декілька хвилин вона була на панському дворищі.

– Брудна ти, як облудний собака. Не годиться пану в покої таке опудало вести. Ходімо – помию тебе… – сказав Микита, глузливо вишкіряючи зуби.