Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

– Забирайся геть!

Голос… хрипкий та неприємний голос пана увірвався до свідомості й змусив здригнутися. Пальцями, котрі дрижали так, мов була напалася на неї пропасниця, Марійка стулила на собі розідрану паном сорочку й спробувала звестися на ноги, які заслабли й відмовлялися її слухатися.

– Я ж наказав тобі забиратися геть!

Різкий окрик пана додав Марійці сили, й вона таки звелася на ноги й, відчуваючи незнайому неприємність у своїм тілі, загортаючись в розідрану сорочку, повільно попленталася до тих дверей, у які її затурляв Микита. Слабкі руки не мали сили навіть штовхнути ті важкі двері, й вона наляглася на них тілом усім своїм, відчинила й майже випала з опочивальні панської. Почувалася так гидко, що хоч зараз іди та всувай голову до зашморгу. Та неможна ж цього робити – гріх є великий і загибель для душі її безсмертної. Та й на кого ж покине маму та маленьких? Ні, не мала вона, зовсім не мала права на слабкість і як гидко себе не прочувала, а все ж мусила те терпіти. Й нехай серце розривається в шмаття й кровить зі страху перед майбутнім та сорому, а вона все ж має зараз повернутися до хатини своєї старенької й заспокоїти перш за все маму, котрі певне що все серце собі схвилювали.

Зібравшись з силами, Марійка повільно пішла від панської опочивальні, тримаючись за стіну й ледь пересуваючи заслаблі ноги. Намагалася не думати зовсім об тім, що трапилося… та свідомість мов була знущалася з неї й повертала весь час думками в ту дійсність, котра була страшнішою за жахітливий сон. Пухнастий килим під нею, важке дихання пана над нею, його важке тіло на ній… й те, що викликало лиш біль та огиду. Наруга над її дівочим тілом – жорстока й безжальна…

Застогнавши, Марійка притулилася до стіни… Сили рухатися далі вона вже якось не мала й повільно сповзлася донизу. Сльози, котрі пекучою отрутою клекотілися десь у грудях, нарешті витнулися зовні, проливаючись на її лице, але не даруючи зовсім полегшення. Та чи відчує вона вже коли в житті своїм те полегшення? Видавалося зараз, що ця наруга панська все життя буде їй дошкуляти й один лиш спомин про неї впікатиме думки, важким тягарем вдавлюючи серце. А Назарко… Марійка навіть думати страшилася об тім, як саме вчинить Назар Явір, коли дізнається, що наречена його ославлена є паном.

– Господи…

Заскімлила, заплакалася тихо, затуляючи рота міцно стиснутим кулачком, і не почула того, як поряд неї відчинилися двері. Тільки здригнулася від страху усім тілом, коли хтось торкнув її за плече. Відразу ж подумала про пана, з лабетів котрого вийшла брудною й заплямованою… й вся помертвіла всередині.

– Ти чого, дівчино?

Зачувши мелодійний жіночий голос поряд з собою, Марійка була ледь не розплакалася від щастя.

Пан не прийшов по неї.

То була панночка Емма.

Старша, золотавоволоса донька пана Володимира Рихальського.

Марійка до цього вечора всього лиш декілька разів бачила старшу панночку – вона приходила до села навідувати свою хвору годувальницю, й Марійка завжди захоплювалася красою гарно вдягненої панської доньки. Все в панночці Еммі видавалося Марійці геть неземним і нетутешнім, і вона декілька разів, забувшись про все, спостерігала за тим, як панночка йде селом – з золотавим лискучим волоссям своїм, так вигадливо зібраним кучерями, в рожевій сукні, поцяцькованій мереживом і з такою широкою спідницею, що було дивно на неї дивитися. Мала би заздрити панночці за те, що поталанило тій народитися в панських палатах, а не в злиденній кріпацькій хатині, та було в Еммі щось таке, що притягувало до себе й викликало не ненависть, а радше обожнювання. Вона – проказували люди на селі – була геть не такою, як її батько чи занадто пихата мачуха, й у Рихалівці любили старшу панночку.

Й зараз панна Емма кинулася до зареваної Марійки.

– Що… що таке? Що з тобою трапилося?

Марійка захлипала й захитала головою.

– Нічого, панночко, нічого…

– Не обманюй…

Марійка заплющила очі… Від сорому не могла навіть поглянути на панночку, а та ж скільки доброти має – не відвернула носа погордливо, забачивши в себе під порогом якусь там заплакану кріпачку, й дверей не зачинила, а потурбувалася й запиталася… й ось навіть присіла поряд, тривожливо зазираючись у лице. А Марійці так соромно було поглянути на панночку – таку гарну, з золотавим її волоссям, котре лискучим вкривалом збігалося їй на спину.

– Панночко…

– Тебе мій батько скривдив, справді?

– Панночко…