Дарина Гнатко - Емма. Історія одного падіння

– Чому пан знову мене не помітив? – питалася простодушливо у дівчат, котрі не витримували й підіймали її на глузи. А вона мов і не помічала того й тягнула далі своє: – Ось помітив би він таки мене… взяв до панського будинку. Й панею я б заробилася, в шовках би закупалася…

Дівчата так і пирхали зо сміху.

– Килино, Килино… зупинися! Якою пані? В пана вже є пані…

Килина призро кривила личко.

– Є пані… Та ви що, не бачили чи не чули, як живуть пани? Вони ж ненавидять одне одного… Тітка розповідали, що навіть в одній опочивальні не ночують…

Ось тут потрібно дещо відступитися від розповіді про дівчат сільських та Марійку Бойківну й переповісти дещо затисло життя самого пана Рихальського.

Поміщик Полтавської губернії, володар чотирьох досить великих маєтків Кременчуцького повіту, пан Володимир Володимирович Рихальський чоловіком був середнім – і все в нім було якесь… середнє. Зріст, розум і зовнішність… і навіть чрево, котре лиш після сорока його років набуло значних розмірів. Як чоловік він був прісний і зовсім не цікавий ще змолоду – невиразне продовгасте лице з водянистими сірими очима, занудлива річ і невміння тримати розмову. Єдиною його привабливістю був спадок батька-поміщика, котрий він отримав у досить молодому віці. Проте відсутність вроди не завадила йому першим шлюбом одружитися зі справжньою красунею. Покійна мати його, стара пані Ольга Петрівна, котра померла лиш п’ять років тому, панею була досить кмітливою й вишукала десь для сина дружину неймовірної краси. Німкеню Ельзу фон Дітер, мати котрої походила з українсько-поляцької родини, а батько був чистокровним уродженцем Пруссії, який після шлюбу переїхав жити до Полтави. За декілька років пан фон Дітер збанкрутів, невдало повівши справи, й мав шукати доньці-красуні нареченого, котрий згодився б узяти її за дружину за відсутності посагу. Й треба сказати, що бажаючих вчинити так навіть за відсутності посагу панна Ельза не відчувала. Різних було панів, і в одного з них навіть закохалася… й можливо, життя панни склалося б зовсім інакше, коли б не потрапила вона на око старої пані Ольги Рихальської. Й так тій припалася до вподоби, що вона заприсяглася видобути для свого сина в дружини цю чарівну панночку. Й таки доскочила свого. Невідомо вже як, але Ольга Петрівна переконала пана-німця в тім, що кращого чоловіка для його доньки, ніж її син, годі й шукати.

Й Рихальські посватали панну Ельзу фон Дітер.

Без згоди чарівної Ельзи.

За декілька місяців вона заробилася панею Рихальською.

Невеселою, наче вмерлою виглядалася наречена на власному весіллі – синьоока білява красуня з ляльковим личком й оксамитовою білою шкірою, сиділа одинокою й безучасною до всього в розкішній сукні, подарованій матір’ю нареченого, й безрадісно дивилася на те, як інші веселилися на присвяченім їй гулянні. А гарною якою вона була – такою, що погляду відвестися від неї було вкрай важко.

Опісля свята відвела Ольга Петрівна молоду невістку до опочивальні свого сина… й пані Ельза, як була вона – у весільній сукні тій розкішній, сіла до столика, відмовляючись перевдягатися. Й тільки лицем перемінилася ледь помітно, коли до опочивальні увійшов чоловік її. Нетерплячий і палкий, охоплений пристрастю від бачення краси молодої своєї дружини, вхопив він ту в обійми пристрасно та міцно, геть не звертаючи уваги на те, що молода дружина з виразом вкрай огидливим відвертає личко своє лялькове від поцілунків його жагучих і зовсім їй непотрібних. Не зважав ні на що – ні на опір її слабкий, ні на сукню з широким криноліном… Опір приборкав, завівши білі дівочі ручки над головою, а сукню просто роздер у шмаття, весь здригаючись від гарячкуватого бажання дістатися тіла дружини, прихованого тою сукнею важкою… Й мов не помічав того, що Ельза лежить під ним ні живою, ні мертвою – оволодів палко, грубувато й навіть безжально, втамовуючи власну пристрасть й не переймаючись геть почуттями молодої дружини. Тільки коли все закінчилося, коли відкотився він від неї, блаженно прикривши очі, Ельза відсунулася від нього якнайдалі й прошепотіла холодко:

– Ненавиджу вас!

Блаженна усмішка повільно сповзлася з розчервонілого лиця Рихальського… Нерозуміюче нахмуривши лице, він обернувся до дружини, припіднявшись на ліктях, і майже відразу ж відсахнувся… Гарні темно-блакитні, майже сині очі Ельзи палалися такою ненавистю, що пану Володимиру заробилося не по собі.

Нахмурившись, він усе ж простягнув до дружини руку.