Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»

Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..

Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»

А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вітайтеся, місцем поступайтеся старшим у транспорті або в черзі, користуйтеся носовичком, тримайте в чистоті одяг, свої думки і наміри. Тож ми продовжуємо жваво вітатися, чим викликаємо ще більше роздратування наших нових сусідів.

Загалом – ми люди провінційні й не метушливі. Живемо у своєму часовому вимірі. І як же важко мені, коли я потрапляю до Москви! Більшої протилежності моєму спокійному кварталу Сосновому Гаю годі вигадати.

Приміром, дома я виїжджаю на якусь зустріч за п’ятнадцять хвилин і ніколи не спізнююсь. У Москві мене попереджають: якщо зустріч об одинадцятій, – машина заїде за мною о дев’ятій. І нема гарантії, що ми не спізнимося. Зазвичай я буваю в Москві або пізно восени, або взимку. Напевно, через це вона мені здається втомленою, передчасно постарілою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальті, – сувора, нерадісна, занепокоєна чимось незрозумілим, – може, нічними погонями, тупотінням, хрипким відчайдушним криком і пострілами.

Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моєму серцю москвичами, ходила до маленьких сімейних ресторанчиків і там теревенила з офіціантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу і якось, потрапивши під сильний дощ, опинилася в натовпі. Тобто мені довелося продиратися крізь потік людей, котрі поспішали з виходу метро. Вибратися звідти не було жодної змоги, бо я ще була й із парасолькою. Як скласти її? Вона ж оберігала мою зачіску, зроблену для зустрічі з читачами! Як мене лише не називали і куди тільки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.

– Пробачте, – відповідала я на злу репліку.

– Прошу вибачення…

Раптом хтось торкнувся мого плеча:

– Ви це спеціально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.

– Себто?

– Крутитесь тут у натовпі і просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комір вода ллється, а ви все перепрошуєте. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я раніше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знімаєте?

– Та ніі! – у відчаї заволала я. – Мені в метро треба, але я не можу вибратися звідси!

Хлопчина, все ще недовірливо, потягнув мене за руку. У товкотнечі з мого пальта посипалися ґудзики, зачіску було зіпсовано, зате я потрапила досередини.

– Ось так і моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приїде, то з усіма готова заговорити. Чомусь вона вважає, що всі будуть такі ж привітні, як вона, і захочуть зупинитись і тут же побалакати, приміром, як садити кущі аґрусу, щоб ягода була велика і прозора…

Отож – про наших сусідів.

Не знаю, звідки вони до нас приїхали, може, з отих місць, де всі кудись поспішають і біжать. Але вони ніколи не садять у себе на подвір’ї квітів, все у них заросло бур’янами. У них немає собаки, а бродячих котів вони шпиняють так, що ті обходять їхній дім десятою дорогою. Його звати Сірожа. А її імені ніхто не знає. Ми всі міркуємо: а як же її звуть? У Сірожі запитуємо: а як звати вашу дружину? А він буркне щось:

– Т-та! Мать її…

Малого запитуємо їхнього, шестирічного:

– Як тата звати?

– Ни наю…

– А маму?

А він:

– Мама…

– А бабусю?

Хлопчик розпливається беззубо:

– Таїсія… Данилівна. А дідуся – Іван Прокопович.

Він, до речі, у бабусі й дідуся живе, трохи далі, на паралельній до нашої вулиці. Хороші в нього бабуся і дідусь. Вони – батьки отого Сірожі. І дуже потерпають, що у них такий синок і така невістка. Хлопчик – їхній промінчик надії.