Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Звуки долинають звідусіль, ледь пом’якшені нагрітим вечірнім повітрям, приглушені деревами. Але виразно чутні завдяки легкому туманцю над річкою.

Ллється тепле світло з вікон – з кухонь та веранд. Пізня вечеря. Дзенькає посуд. Відтак осяялись маленькі вікна – у ванних кімнатах. Верещить або скиглить дітлашня: треба відмити під душем брудні колінця, замазурені пички, скуйовджені чубки. І от їх – втомлених, загорнутих у м’які рушники – несуть спати.

У кожній домівці – свій всесвіт… У кожному домі – своє небо, своє божество і своя дата дня творіння… Он вони, свідки – і різні, такі різні за кольором і розміром сандалики біля порога…

А хто це там ніяк не вгамується? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвір’ям, у моднячих, як на сусідчину думку, штанях-трениках з білими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвінко клацають підошви по візерунковій садовій плитці. Баба Надя зазирає в усі кутки і буркоче:

«А я їй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нічьо не убрала, а каже мині, шо убрала».

У вікні літньої кухні маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Наді. Оксана відводить очі і хитає головою: скільки це може тривати?

Вічно заклопотана усім ця баба Надя… Я знаю її бозна-відколи. І в курсі її сповненого турбот життя. Так уже сталося, що після отримання спадку від родичів з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женькові будинок у нашому районі. І сама в цьому домі оселилась. Тепер керує, командує і, схоже, збирається жити довго та пильнувати скрізь порядку.

Оксана, дружина Женькова, часом бігає до мене скаржитись. Приміром, вона щоранку стукає до баби Наді в кімнату і лагідно так:

– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дієтичного? (Бабі Наді вже вісімдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягід?

– А шо… – буркотливо відгукується баба Надя, – домашню ковбасу на базарі вже не продають?

– Так лікар же вам не дозволяє, у вас же судини…

– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.

І Оксана чимчикує на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником і прянощами, таку шкідливу для судин баби Наді…

А коли у баби Наді підходящий настрій, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провінція, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тоді статечно прогулюється базаром, придивляється, прицінюється, куштує, кривиться і довго торгується.

– Жіночко, шо ж ви все мацаєте, а не берете? У такім пальті, а торгується за копійку…

Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.

Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:

– Купила у Клави.

– У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?

– У Клави – «у Нюми».

– А у Клави, де Свєта, що – нема?

– Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…

Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».

Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла:

– Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!