Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Насправді шматок так і лежить у нас у бібліотеці, на полиці з улюбленими чоловіковими книжками, томами Кастанеди, чиїм відданим адептом він є (на відміну від інших, приземлених членів нашої родини). Він завше ширяє над марнотним і буденним. Що йому ота тяганина сумок з базару? Він мандрує в інший вимір, там люди підживлюють одне одного енергією, діляться вічним. Або таємним способом зникають і з’являються чи роздвоюються. Як ото Кастанеда, що жменями споживав галюциногенні гриби. Ну, мухоморів наш тато, звісно, ще не пробував, зате Кастанеду споживає понад усяку міру.

А ми, як я вже казала, – люди прості, практичні та непутящі. За браком магічних здібностей усе робимо самотужки, власноруч, не сподіваючись на чужопланетних лемурів. Але інколи, як ви вже зрозуміли, часом спозираємо чудеса світобудови, видряпуючись на дах в години зорепаду…

Ось і минулого літа ми з дітьми на початку серпня видерлися на дах і спостерігали зоряний дощ. Саме летіли стрімкі яскраві Персеїди. Кожну з них я зустрічала, як знайому рідну істоту. Адже для мене то був привіт із дитинства! Я знов була маленькою, щасливою і безтурботною спостерігачкою Персеїд, як ото підказала моя люба, тоді ще молода бабуся Олександра. І здавалося, що все це було лише вчора. Коли дивишся у небо – час, ніч (скільки б вона не тривала) непомітно обтікає тебе, ти не почуваєшся молодою чи старою, ні дитиною, ні дорослою, матір’ю, чи тим більше зареєстрованою в райзагсі дружиною адепта Кастанеди, ні відповідальним квартиронаймачем, ні клієнтом, ні споживачем, ні пацієнтом, ні пасажиром, ні громадянином, ні пароплавом. Навіть не почуваєшся homo sapience , ба більше, homo publicus ! Ти просто маленька, щаслива, трохи схиблена частинка цього великого і непізнаного світу. Я дивилася на зірки, що падають, і казала дітям: може, хтось, такий самий підвіяний і мрійливий, саме зараз спостерігає цей летючий стрімкий потік, як і сто, і тисячу років тому… І точнісінько так само шепоче своє сокровенне бажання услід миготливому вогнику. Адже про Персеїди писали ієрогліфами іще тридцять шостого року до нашої ери в китайському літописі! Хтось один, мудрий і завбачливий, звідти, з глибини віків, помахав привітно людським нащадкам у певності, що будуть і в майбутньому такі, хто не втикатиметься в землю носом, допитливо прозиратиме зоряне небо. Отой хтось подумав про нас – про мене і моїх дітей – і передав нам листа, написаного тоненьким китайським пензликом, але не крізь відстань, а крізь час, немовби підказуючи: незабаром падатимуть Персеїди, обов’язково загадайте бажання, це ваш шанс.

Отак ми відтоді й пов’язані – всі мрійники й оптимісти – з нашим минулим і майбутнім і з отим нашим древнім відчайдушним майстром пензлика й ієрогліфів на рисовому папері – фантазером і життєлюбом. Пов’язані нашими таємними бажаннями та вірою в благословенну місію невтомних зоряних дощів.

Отаке… Колись, багато років тому, влітку, як я вже нахвалялася, я видерлася на дах, піймала поглядом потік, що черкав небо, залишаючи тоненькі золоті сліди. А коли невдовзі (хоч і через якийсь, досить-таки тривалий час) здійснилося все, що мною було загадане, я збагнула: треба терміново ділитися цим із друзями! Це ж диво, а дива не можуть належати одній людині, я ж не скупий лицар якийсь! І тоді, напередодні серпневого зоряного дощу я написала оголошення і розмістила його у себе на сторінках у Живому Журналі та Фейсбуці. Мовляв, звертайтеся до мене, друзі, сміливо, що бажаєте, загадуйте – у мене здійснюється! Нумо веселитись! Це ж цікаво: хтось загадає щось простеньке: нову сукню, цуценя чи пилосмок до Нового року, або якийсь там легкий заробіток. Причому я була певна, що там не буде побажань на кшталт «зеленого бабла» або «щоб мої вороги повиздихали до ноги», бо добре знаю своїх товаришів по перу та клавіатурі. Друзі відгукнулись. І прочитавши оте, що вони написали, я упродовж кількох днів не могла ні спати, ні їсти й пити. Натомість – уже без жартів, хотіла цього чи ні, зобов’язана була лізти на дах із довжелезним списком найзаповітніших бажань моїх прекраснихі начебто таких благополучних друзів. Побажань жартівливих і вагомих, реальних чи фантастичних, кумедних і серйозних. Причому таких серйозних і заклинальних, немовби я, вмостившись на даху, як зв’язковий або посередник між землею і небом, отим всеосяжним таємничим небом, була останньою їхньою надією. І я, звісно лаючи себе за легковажність, таки полізла на дах і читала вголос ці побажання, промовляла їх, як закляття, підсвічуючи роздрукований список друзів та їхніх прохань ліхтариком, та молила за них небо і зірки. Я розмовляла із зірками, як із живими. «Розумієте, – говорила я, – хлопчик не ходить. Чому так? Дитина народилася з абсолютною вірою в добро і бачить, що всі діти бігають, граються, а він – ні. Хіба це справедливо?»