Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Отож, люба незнайома дівчино… Так, саме ви: смішно не буде. Тим більше – вголос реготати. Тут ви помилилися.

Ні, якщо чесно, насправді я також спочатку міркувала: оце б написати щось легке, кумедне. Так-так, веселе! Але сталося інакше…

Щороку…

Тьху! Зараз обов’язково хтось підхопить: «ми з друзями ходимо в баню». Ні, я не про баню з друзями, а потім Ленінград, ні. Я ж казала, що смішно не буде, ну?!

Щороку однієї серпневої ночі, або навіть кілька ночей поспіль, я видряпуюся на дах. Ну а якщо ніч ясна та зоряна, то можу залишитися на терасі і не лізти так високо. Просто сиджу на подвір’ї і дивлюся в небо. Хіба ви не дивились?

Падають зорі…

Яке диво – оті зоряні дощі! От би купити телескоп і спостерігати зокрема цілісінький рік! Для мене це – таїна таїн. Астрономію в школі ми знехтували. Наш викладач, бідолашний старенький Гаррі Львович, усі уроки астрономії грав нам на домбрі або розповідав, як прекрасно влаштувався в житті його син Шурик, лауреат премії Ленінського комсомолу в галузі науки і техніки. Отож я мало що знаю про космос (окрім імен кількох відважних космонавтів). Ну, звісно, знайду Велику та Малу Ведмедицю, Венеру – вона першою з’являється увечері на небі (а отже, треба виходити на прогулянку із собакою), ну ще Чумацький Шлях, що простягся просто над моїм будинком і його важко не зауважити.

А от зоряні дощі мене навчила спостерігати моя бабуся. Якось у серпні вона сказала, що коли загадати бажання, встигнути промовити його вголос, доки летюча зірка не зникла з небосхилу, – твоє бажання здійсниться! А я своїй бабусі й досі вірю. І так чекаю щоразу цих днів! Як ото діти чекають на Діда Мороза чи Санта-Клауса. Правда, я дещо про зоряні дощі прочитала в мережі. Їх буває досить багато, і падають вони часто. Просто люди нині зовсім розучилися дивитися на небо, прогулюватися вечорами та загадувати бажання, дивлячись на летючу зірку. Дорослі повсякчас товчуть водно: дивись під ноги, дивись, куди ступаєш! І жоден не скаже, як моя бабуся: ану поглянь на небо швидше – оно зірка падає, загадуй бажання!

Насправді зірка не падає, а тим паче – не гепається нам на голови. Звісно, ні. Якось мій чоловік… Ой, я ж іще нічого не розповіла про нього. Скільки вже книг написано, а про нього мій вірний читач майже нічого й не знає.

Чоловік мій, себто Кузьмич, – красень! Очі дикуваті, як у Мауглі. А чому? Бо він людина природи, такий собі першопроходець, справжній майстер виживання в диких екстремальних умовах, практично як Тарзан – друг степів, лісів, полів і рік. А позаяк «у природи немає поганої погоди», моя мама нещодавно подарувала йому теплі англійські термошкарпетки – «Прінгл». Страшенно дорогі, практично за ціну непоганої пари черевиків. На одній шкарпетці – «right», на другій – «left». Щоби ноги не плутати. І дрібними буквочками позначено марку – «Прінгл».

Кузьмич каже:

– Оце добре, мам! Буду їхати, наприклад, у потязі, а мене запитають інтелігентно мої попутники – за чаєм абощо: шановний, а почитати у вас нічого не знайдеться? А я їм – та ось! Термошкарпетки. Правда, якщо ви англійською не петраєте… Або прийду на пошту, – продовжує він фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване місце ота пошта – іще з дев’яностих років минулого століття… Отак стовбичиш, позіхаєш, тоді черевики скинув і гайда по шкарпетках англійську згадувати.

– Авжеж, – докидає мама, – воно кому хоч не зайве…

Одне слово, сімейка в нас іще та, з ними не занудьгуєш.

Отож про мого Кузьмича. Надягнув він оті термошкарпетки і поїхав по гриби. Припхав на собі два кошики опеньок, а на додачу – кілька ошалілих від голоду кліщів. Ледве виколупали їх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звісно, родина придурків. Ми будь-яким комахам даємо шанс виправитись. Мовляв, більше так не роби. Отож замість скручену газету вхопити, ми виганяємо за вікно непроханих гостей – мух, комарів, ос. Коли раптом до нас в оселю прокладають свої стежки мурахи, ми намічаємо їм іншу стежку з підсолодженої води, і вони організовано вирушають строєм у протилежному напрямку. Авжеж. Отож того дня, крім кліщів, грибів і сміття на одязі, в шапці, в кишенях і в голові, Кузьмич приніс у гарячому своєму кулаці… зірку, що впала з неба! А насправді, як я тепер розумію, зовсім не зірку, і навіть не метеорит, а… шматок космічного корабля прибульців! І не переконуйте мене в протилежному!

Ось як це було.

Ходив-ходив він, втомився, вирішив чаю випити, зібрав хмизу для вогнища, ну, хто бував у лісі, той знає. І, копнувши глибше, раптом виявив шматочок якогось металу дивної форми. А Кузьмич, треба сказати, тільки зовні – солідний дядько з суворим поглядом і металом у голосі. А в душі він – чистий тобі пацан з допитливими очима й збитими колінами. Отож, він одразу хапнув цей дивний уламок і вирушив на найближчу заставу – до прикордонників. А ті покидали кордон напризволяще, з’юрмилися і почали досліджувати отой підозрілий шматок (може, уламок незвіданої планети або фрагмент космічного корабля) металошукачем. Одне слово, пацани, дарма що форму та погони носять. Перевіряли сяк і так, тоді витягли із сейфа металошукач японський, такий мудрагельський, що хіба тільки каву не подає, навіть телефонувати з нього можна. (Начальству чи мамі, скажімо. Або дівчині коханій.) Отож, витягли ту сучасну машинерію і – ага! – металошукач запищав, застрибав істерично, заскрекотів щось японське, на моніторі з’явились хімічні формули, і за хвилину машина видала результат: невизначений сплав металів, аналогів і збігів на Землі немає ! І тоді Кузьмич, уже під ранок, аби не наражати нікого з нас на небезпеку, відвіз цей загадковий шматок ще й до санепідемстанції – перевірити на радіацію. Шматок лежав собі спокійно, не фонив, але збіглися тут усі співробітники, включно з лаборантами і допитливим завгоспом. Охкали, дивувались, колупали, нюхали, слинили, а допитливий завгосп навіть на зуб попробував. Коротше, науковий підхід. А буквально через кілька днів, позаяк в санепідемстанції працюють здебільшого жіночки балакучі, вранці на ринку баба Домка, продавчиня зелені, завзято присягалася (щоб у мене більше петрушка не проросла, коли брешу!), що їй достеменно розповіла знайома із санепідстанції: «Їй-бо, отут-о у посадці сіла літаюча тарілка, а звідтіль повилазили оті довгоносики, очі отакенні…». Коротше кажучи, баба Домка в подробицях описала, які вони, гуманоїди, із здоровезними лемурячими очима. Та що вона – багато хто їх бачив! Он мущина один навіть притягнув на санепідстанцію шмат їхнього корабля (чи відламав, чи сам відвалився). Ага, приніс перевірити на всяких там жуків, бактеріїв чи шо. Нашо? Буде продавати його на аукційоні за чималі гроші! А мо’, й продав, здається, купили мериканці. Сильно той мужик забагатів. Накупив собі всього. І одьожі, й машину. Звідкіля знаю? Так він же петрушку у мене купляв! А здачу не взяв. Гарна у мене петрушечка. Він завжди у мене купляє. І ви беріть! О, яка в мене петрушка!