Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Ми по черзі дивилися з-за штори. А там на балконі стоїть у піжамі (синій з білим комірцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впізнали), себто генеральний директор однієї серйозної контори. Тобто шанована в місті (та що там у місті!), шанована в країні людина! Ну, не так щоб, щоб усіма шанована, бо, як і за що сьогодні шанують, хіба не ясно? Коли були вибори в цій установі, там за статутом умова була така: генеральний директор обирається довічно. І коли Вавку обрали, він бенкет влаштував. І хтось із його підлеглих промовив тост і від хвилювання (чи вже під мухою) сказав, мовляв, він дуже пишається, що Вавку обрали генеральним директором… посмертно! Уявляєте? Одне слово, дивимося і бачимо, що ця поважна особа стоїть на заскленому балконі і… підглядає! У бінокль! Облизується, вовтузиться і зирить. І не за людьми на площі, не за хмарами чи собаками, а витріщається в чужі вікна багатоквартирного будинку навпроти! Отакої!

Але тут – ох, я й дурепа! – висунулася з біноклем у вікно, і ми з Вавкою К.Т. зустрілися поглядами. Себто окулярами, і той Вавка блискавично зник – наче підкошений. Рраз – і нема.

Але ж ми бувалі й терплячі. Вже не криючись, вийшли на балкон і стали в бінокль видивлятись, коли ж він підведеться, щоб усередину зайти. Все ж таки осінь, а він у піжамі, холодно. А балкон здоровезний. Так і не дочекалися. Мабуть, пан Вавка, щоб не ускочити в якусь халепу – а раптом у них відеокамера – тихо щез. Спочатку лежав тихесенько, а потім змерз і, метляючи дупою, заповз до кімнати. Генеральний директор поважної контори NNN, обраний посме… ні, довічно!

Улітку довгий день непомітно перетікає в ніч – коротку й безпечну. Літніми ночами драматурги чи там романісти пишуть не драми або трагедії, а мелодрами й комедії.

Отож літній теплий вечір… Хтось дивиться телевізор – ген у вікні мерехтять синьо-сірі відблиски. Хтось іще порається, тінь перебігає від вікна кудись у глиб кухні. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, місить тісто, щоби зранку спекти дітям пиріжки. Люда так азартно, з натхненням господарює, що всі навколо її наслідують: бігають до неї по рецепти, поглядають на свої вікна – чи такі ж чисті та сяючі, як у неї? Купують такі ж серветки на кухню та фіранки в спальню.

А ген на тому боці річки, на подвір’ї лікарні, – Іванко Кривий з тачкою. Він, метикований, скрізь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лікарняної пральні. Її аж семеро виносили надвір, щоби завантажити вранці на машину та відвезти на обласний склад і обміняти на нову. Сім чоловіків упрівали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку і потягнув, коли всі пішли. Його таки застукали. Питають: дідько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий їм:

– Так то ж собі! Своя семиряжка – не тяжка…

І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, і воно якраз і вляглося в його тачку.

Центрифугу, певна річ, відібрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.

Ото він і зараз сновигає, винюхує, де що погано лежить.

– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – підвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушів. А ріка легко й запопадливо переносить мій голос на той берег.

Іванко аж підскочив з несподіванки, озирнувся, глянув навсібіч – нікого ніде, дрібно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусідчину Марійку проводжає кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повільніше. Ніяк не розійдуться. Ой, цілуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самі на планеті.

Марійка верещить, сміється, дзвінко цілує Максима в щоку і біжить додому, де для неї в передпокої завбачливо увімкнено світло. Максим іще постояв-подивився на Марійчині вікна, потім тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмічна. А що як погукати йому з даху? Я виспівую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І він як людина з чудовим слухом, тонка і чуйна, дослухається: хто воно?

– Хто це? – кидає він сторожко.

Довкола – анітелень.

Але тепер він точно пам’ятатиме, що парубкові горбитися не слід.

О, а це хто човгає? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знає про ці підозрілі нічні прогулянки її донька Ліда? Може, у баби Галі є залицяльник? А що? Як каже одна поважна пані: «На кожен товар є свій покупець».

Як чудово сидіти отак – невидимо й нечутно! Ніч чепуриться, як розпещена примадонна: приміряє то одне намисто, то інше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кіні. Оно небом простують легкі тіні хмар. А пані Ніч хвилюється перед виходом. Стільки літ, стільки століть, стільки тисячоліть – вічність, а ти, Ноче, маєш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мінливою… Як уперше. Як у день Творіння.