Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Або ось, слухай, невже тебе ось таке не розчулить:

« Щоби солдат Гіль, який служить нині в ізраїльській армії, був сміливим, але розважливим і обережним, був чесним з друзями і вірним своєму народові. І щоби повернувся додому живий і здоровий. Гіль – мій син. Міра ».

Або таке… Ні, слухайте, слухайте, ці листи не мені, а тобі, любий Всесвіте! І якщо десь я ще могла вигадати чи дофантазувати в якійсь книжці, то листи ці – справжні. Ось, послухайте:

« Хочу дитину. Всюди просила. Лікувалася двадцять років. І нічого. А раптом зірки допоможуть? Попросіть для мене, будь ласка, дитинку! А мені вже більше сорока років. Каріне ».

« Хочу, щоб лікар Т. сказав мені 4 жовтня: ось вона у тебе не тільки не росте, але і якось ніби зменшується, навіть зникає! Боря ».

« А можна попросити про кошеня? Щоби кошеня підібране вижило? Щоб одужало, і йому знайшлися хороші добрі руки. (У нас троє котів і двоє собак.) Якщо ні, ми його залишимо собі, звичайно, тільки нехай виживе. Тільки нехай виживе. Ми вже чотири ночі спимо по черзі. Будь ласка! Гіджан ».

«Здрастуй, дорога Марусю. Хочу знову дозволити собі кохати. І не боятися, що обмануть. Я не просто втомилася. У мене якийсь невроз. Щойно чоловік називає своє ім’я, я вже починаю розглядати його як потенційного обманщика, розумієш? А якщо він, приміром, каже: давай зустрінемося о сьомій і раптом приходить вчасно, я навіть розчаровуюсь. Тобто він обманув мої сподівання, що він неодмінно спізниться чи взагалі не прийде. І я починаю підозрювати його іще більше. Така з цим усім морока… Одне слово, скажеш так: Каті – довіри та кохання! Дякую. Ти як листоноша. Катя».

Авжеж, звісно, найбільше листів – із бажанням зустріти оту єдину людину. Звісно, і про дітей, і про батьків, і про роботу. Але – всі просять любові! Загалом багато всякого… Отож я, сидячи на даху, маю вдихнути глибоко, налаштуватися, набратися рішучості і промовити усе вголос.

«Свободи! Внутрішньої свободи… Втомилася все собі забороняти. Навіть усе розповісти не можу. Забороняю собі: любити, подорожувати, щось купити. І піти геть від цієї страшної людини забороняю. Шукаю причину – чому? Діти? У мене їх немає. Гроші? Та я ж сама заробляю. А батько каже: „Що люди скажуть?“ Тут у нас, в глибинці під Рязанню, такі язики злі, хоч Єсенін тут і народився у нас. Пліток боюсь. От і забороняю собі все. Щоб ім’я моє не шарпали. Наташа».

«Хочу, щоб мама навчилася жити без тата і припинила щодня їздити на кладовище. Оля».

Ти, таємниче безкінечне небо, і ти, летюча зірко, чи розумієте ви, що люди повсякчас прагнуть дива? Саме таких див, які тобі, стрімка Персеїдо, до снаги, адже летиш через усе небо, через дні, роки, століття, через ночі та через наші долі. Відважна Персеїдо, тобі, як казала моя бабуся, все до снаги, чуєш?

Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсівський бінокль, як завжди сподіваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полізла я туди передовсім через те, що пообіцяла полегшити важкий тягар негараздів моїх дорогих друзів. Отож всілася нагорі, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще і ще раз список побажань.

До речі, бінокль у житті – дуже важлива, практично необхідна річ. Коли ми з чоловіком ще тільки збиралися побратись, він, тоді ще студент, зробив мені дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квітів чи кулінарну книгу, не набір баняків чи скатертину із серветками. Вибрав те, що треба (справді найкращий подарунок на землі), – невелику підзорну трубу. І ми з цією трубою – Кузьмич і я – ходили до центрального парку підглядати за тим, що відбувається на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладів, бо вподобала це місце для своїх зустрічей. Підзорна труба була справжнім дивом для мене, короткозорої, – як гарно бачити обличчя, усмішки, гримаси, грайливе кокетування, різні кумедні танцювальні колінця!

Щоправда, нас якось упіймали за нашим неблаговидним заняттям, і ми ледь устигли дременути звідти. А згодом, шкода, і взагалі довелося продати нашу трубу, аби купити щось нікчемне на кшталт сукні для якоїсь урочистості. Але потяг до такої захопливої для душі справи – дивитися в добротну оптику, і не лише на людей, але й на птахів, звірів, хмари, зірки, врешті-решт – у нас лишився. Та й не тільки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобі.

Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гості до друзів. Вони – такі собі вільні творчі люди. Художники. Вона – просто неймовірна красуня, закохана у свого чоловіка. Загалом – усе взаємно, прекрасна пара, Олена і Славко. Він каже: зараз повечеряємо, а тоді я вам щось покажу, хочете? Ми, звісно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тоді Славко витягає бінокль! Хороший, цейсівський, і каже: дивіться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсі, бачите? Тільки так, щоб вас не примітили.