Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Бардіяш заперечно похитав головою.

Ех, Бардіяше, Бардіяше! Де був твій здоровий глузд?.. Мав-таки рацію Володимир Іванович, ох мав!..

– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вікна таксі пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тільки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла і понесла його в прекрасне далеке…

А Бардіяш прожогом кинувся додому, зібрав весь порожній посуд: банки, каструлі, навіть вази з серванту. Відніс усе до підвалу, дістав складаного ножа і… продлубав у трубочці більшу дірку. Звідти щедро полилося.

Десь за добу майстер цеху лікеро-горілчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витік спирту. Дирекція викликала міліцію. Слідча група запросила двох робітників, вони виколупали кілька плиток у цеху, і слідчі побачили непомітну на перший погляд «ліву» тонку трубку, вона й привела їх до сусіднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далі вже – справа техніки. У підвалі будинку було виявлено п’янющого Бардіяша, і доки він проспався, отямився і протверезів, Муха, що його напоумив, уже відлетів. А бідолашний захланний Бардіяш тепер сплачує чималий штраф…

Знаєте, який прекрасний хлопчина мешкає в сусідньому будинку? Він-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокійний Сашко.

Отой Саша днями освідчився Даші.

Даша відмовила, пояснила, що ще не готова.

Хлопчина дуже страждав. Три дні нікуди не виходив, сидів удома, шепотів:

– Ох… Ця Даша… Ніколи й нікого не полюблю більше!

Даша, звісно, також переживала, навіть сльозу пустила, бо відмовляти такому хлопцеві – тяжко… А Саша – дуже хороший.

Щоби втішити невдатливу наречену, Сашині батьки подарували Даші до її колекції Барбі нового покоління. А Дашині батьки подарували Саші книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у свої п’ять років дуже любить читати…

Час – категорія відносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться ніч. Хто знає нічні почування – зрозуміє. Хоч вчора, чи сто років тому – однаково. Охайно складаєш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалібниць та шляхетних офіцерів царської армії зі старої скрині з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирізки з журналу «Огоньок» часів перебудови з публікаціями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.

Дев’яності. Непевні часи. Шахраї, авантюристи, усілякі доморощені цілителі та екстрасенси. Часи віялових відключень світла і нічних жахів, несподіваних і шокуючих новин.

Це тільки згадати: вчителі отримували зарплатню… горілкою! А старшокласники ці ящики з горілкою розвантажували на шкільному подвір’ї. Та бідолашні педагоги, принижено мотаючись містом у пошуках збуту отієї «зарплатні», все одно працювали на совість – їхні вихованці вступали до найкращих вишів країни. А люди вірили в краще, бо хотіли чудес.

І чудеса не забарилися. Після перебудови раптом потягнувся тоненький потічок листів з-за кордону. І ніде правди діти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далі, то більше відкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденції – елегантні конверти з логотипами різноманітних адвокатських контор. Листи на гербовому папері з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Місто наше в буремні часи ще позаминулого століття повсякчас хтось захоплював. То одні через місто біжать, то другі скачуть, то треті йдуть. І влада змінюється й змінюється. Як не одна влада прийде, то друга приваландається. Мабуть, під п’яну руку якогось розпорядника наше місто на три райони поділили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виїжджати, хто куди емігрувати.

А в дев’яності заходилися розшукувати по світах своїх рідних. Хто сам, а хто й через компанії та адвокатські фірми. І потяглися до моєї мами прохачі – перекладіть з англійської чи на англійську. (Тоді у нас ще не було бюро перекладів, допомагали по-сусідськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибі, мадам Гончарова, щоб ви були здорові», а я – за «Дай Боже тобі, Марусенько, жениха щедрого і вродливого».)

Містом поповзли чутки, що родичі емігрантів отримують з-за кордону посилки з подарунками, гроші і навіть спадщину!

Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.

Скільки вона попоходила до моєї мами – перекладати листи аж із Канади! Чи писати зворотні. Опасиста, із ціпком (уже тоді – дуже похилого віку) і завжди в супроводі маленького, такого ж старезного песика із сивою мордочкою. Вони ледве підіймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собаці баба Надя і, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знімала чуні, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кімнати, зручно всідалася. Переводила подих, мама приносила їй воду. Трохи відхекавшись, баба Надя лізла до своїх численних, вдягнених одна на одну кофтин, діставала елегантний блідо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напівпрозорому папері, і починала перекладати: