Марiанна Гончарова - Персеїди. Нічна повість

Прокидаються ці двоє – Сірожа та його половина – десь о п’ятій ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоїть над водою, то звуки чути добре, надто з відчинених вікон. Ми вже всі навчені не галасувати, знаємо, де в кого діти сплять. А наші сусіди не церемоняться.

– Бубубу… – це його хрипкий голос.

– Вявявяяааа! – її істеричний.

– Бубубубу… мать… бубубу, – знову він досить благодушно.

– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.

Раптом дзенькіт скла, гуркіт, крики, стукіт якихось предметів… Тиша.

– О! – його голос. – Догавкалась?

І спершу тихий, а потім дедалі гучніший сміх з усіх відчинених вікон нашої невеликої вулиці Сосновий Гай. До слова, тут немає жодної сосни. Слід би посадити.

Хлопчику їхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенів маорі навіщось надіслали моїм дітям із Австралії – гарний, яскравий, розмальований фігурками людей, тварин, птахів. Справжній і, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам він навіщо? – ми проти полювання. Віддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжній, не сувенірний. А Сірожа – пияк і нероба – відібрав його у сина. Погратися. А що іще чоловікові робити – часу вільного досхочу. Випив уранці і, як каже Жванецький, весь день вільний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.

Два тижні Сірожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справді повертається і при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертається і повертається, куди не кинь, як не кинь: і по низу кидав, і по верху кидав. І ви подумайте: навіть утікав від отого бумеранга (ну чисто тобі спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв і поціляв точно в тім’я! Сірожа вже і петляв, і за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче підстерігав – ось і я! – і методично вставляв у табло.

– Оце штукенція! – нахваляється на вулиці весь у синцях і саднах Сірожа. Навіть пити припинив, продовжує тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вікна часом бачимо, як вони граються – Сірожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрімке тупотіння, легкий свист, м’який удар і досадливе:

– О-йоооо!!!

Ми, щиро кажучи, вболіваємо за бумеранг…

А ге-е-ен там, трохи далі – світяться вогники заводу. Дуже активно працює завод, адже попит великий. Бо завод лікеро-горілчаний. І будиночок поблизу стоїть непримітний – Михайла Мухи.

Коли Михайло Муха мав відлетіти літаком у якесь прекрасне далеке, він виставив на продаж свій будинок. Ну така непоказна хатка – подвір’я нема, садочка нема, лавиці і тієї нема. А ціна – ого!

– Мухо, ти здурів? Отака ціна за цей сарай? – питає хтось.

– То не купуй… – ліниво огризався Муха.

– Так я й не купую, – ображався котрийсь і йшов геть.

А якось Бардіяш, сусіда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.

Михайло Муха йому й каже:

– Чого мнешся, Бардіяше, не пошкодуєш. Буду відлітати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардіяше, не будь дурнем!

І Бардіяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.

Ну я ж отого Бардіяша знаю. Він був моїм однокласником. І, оцінюючи навіть не його знання, а його дивні витівки, наш математик Володимир Іванович казав:

– Між тобою, Бардіяше Василю, і здоровим глуздом – сто тисяч кілометрів шляху по бездоріжжю. Ви ніколи не зустрінетесь.

А тут саме мати Бардіяша, яка подалася на заробітки в Італію, хотіла вкласти зароблене у нерухомість. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардіяш і порадився. З Михайлом Мухою.

І останнього дня, коли таксі вже очікувало Михайла, той повів Бардіяша… до свого підвалу.

У темному сирому підземеллі зі стіни стирчала якась тоненька трубочка. А під трубочкою на старій табуретці – трилітрова скляна банка. У банку пові-і-і-ільно так капало.

– Три краплі… – таємниче прошепотів Муха. – Три краплі за хвилину. Боронь Боже, і не більше! Чуєш, Бардіяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеєна, тут малесенька дірочка. Натікає трилітрова банка за день. Цього тобі – досить. Якщо починає крапати більше… – Муха навіть злякано заплющив очі і притис долоні до щік. – Отож заклей трубочку і рахуй. Тільки три! За хвилину!

Бардіяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.

– То ти втямив, Бардіяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!

Бардіяш подивився, та очі його вже десь мрійливо гуляли.

– Питання є? – наостанок кинув Муха. – Тебе цікавить – звідки?