Петро зайшов у першу ліпшу кімнату. Нею виявилася велика зала. Складалося враження, що ще вчора тут давали бали. Підлога була повністю застелена бардовим сучасним килимом, на стелі висіла великих розмірів люстра. Її прозорі частинки відбивали світло й здавалося, що зроблена вона не зі скла, а зі справжніх діамантів. Давно вже він не бачив нічого схожого, адже у себе вдома ще років вісім тому зробив сучасний ремонт й замінив люстри на вбудовані у стелю яскраві ліхтарики. Проте тут люстра виглядала доречно.
Наступними в поле його зору потрапили мідні вази, що виявилися відполірованими до блиску. А в них стояли рожеві та білі польові квіти. Чомусь Петру здалося, що ці букети були зібрані з любов’ю саме нею, онукою барона.
Далі чоловік перевів погляд на стіни. Шпалери тут виявилися саме такими, якими повинні бути у циган: блідо-рожева основа з помітним мерехтінням затьмарилася великими яскравими бутонами неіснуючих в природі квітів.
– Я дивлюсь, ви чимось здивовані, – зненацька пролунало позаду.
Петро повернувся. У дверях власною персоною стояв Роман Карачай.
– Дім мене приємно вразив, – вирішив підтримати бесіду новий господар.
– А що ж ви очікували? Вважали, що цигани як і раніше живуть у наметах, вмиваються дощовою водою раз на місяць й снідають ягодами з лісу? – Іронічно запитав Роман і продовжив, – колись напевно так і було, але все змінюється й ми змінюємося.
– Якщо чесно, я й дійсно уявляв табір інакше, – підтвердив Петро, – з яскравими шатрами та наметами.
Роман не акцентував на цьому уваги, але в очах у нього танцювали веселі вогники.
– Ми такі люди як і ви. Теж полюбляємо комфорт. Це село давно стало нам домівкою. От й жили тут намагаючись нікого не чіпати. Але іноді навіть гарно налагоджена система дає збій. Так сталося й цього разу.
Петро кивнув у відповідь, розуміючи до чого веде Роман.
– Я сподівався, ми не зустрінемося за таких обставин. На жаль, все склалося так як склалося, – промовив Шушков. – Чому ви вирішили залишитися?
– Я нічого не вирішував. Була б моя воля, ми б й дійсно не перетнулися, – відповів барон, – Кирило Кугат наполіг, щоб я дочекався його появи. Здається, у нього до мене є розмова.
– Думаю, що Кір збирається разом з вами та Димідовим вмовити мене одружитися з пані Казібеєвою, – вирішив поділитися здогадкою Петро.
На це Роман нічого не відповів, можливо тому що й справді не знав навіщо депутат попросив його затриматися у таборі.
– Ви вже познайомилися з Тасарлою? – Вирішив змінити тему барон.
Петро відірвався від вивчення золотистого візерунка на зелених портьєрах й подивився на співрозмовника. Вони не були ворогами. Стояти обличчям до обличчя з дідом того, хто тебе ошукав це не те саме, що стояти обличчям до обличчя з самим викрадачем.
До того ж Петро навів деякі довідки й насправді вважав, що Роман упродовж довгих років намагався виховати порядних онуків, не пов’язаних з криміналом. Таке рішення барон прийняв після смерті єдиної дочки та зятя, сподіваючись врятувати життя їх дітей. Тільки от не вдалося. Проте у Тасарли все ще був шанс. Потрібно лише тримати її якомога далі від нього і від табору, в якому вона зростала. Зміна оточення зіграє дівчині на руку й можливо врятує від нещасливої долі.
Шушков так углибився у власні думки, що не відразу згадав про що запитував барон. А він й досі чекав на відповідь.
– Приємна дівчина. Вродлива, вихована… – Петро й сам здивувався, що говорив такі слова на адресу циганки, – гарна господиня, але я не хочу одружуватися.
Після свого зізнання чоловік хотів відвести погляд, але не зміг. Зараз Роман був у першу чергу не бароном, а дідусем, якого хвилювала доля онуки. Його очі ніби намагалися знайти щось людське в душі у Петра; ніби він хотів зрозуміти чи варто наполягати на весіллі. Ну, що ж Шушков всім доведе, що Тасарлі буде краще деінде.
– Не дивлячись на те що зробив Чендер, я не візьму вашу онуку за дружину, бо не маю наміру калічити її життя.
Відвертість та добросердя Шушкова здивувало Романа. Десь там за стінами кімнати він був безжалісним ворогом, успішним бізнесменом, чоловіком без серця… але зараз, у цій залі, барон все ж таки зміг розгледіти його справжнього й на душі стало спокійніше.
– Моя дружина, бабуся Тасарли та Чендера, насправді не була циганкою, – раптово зізнався Роман, насолоджуючись здивуванням в синіх очах Петра.
Читать дальше