Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Залишаємо коней тут, – розпорядився Теодор. – І шукаємо своїх.

Він прив’язав коней до якогось стовпа, що так доречно трапився на дорозі, і рушив на майдан, озираючись навсібіч. За ним поспішили інші.

Першому пощастило Миколі Брунцю, що чисто випадково натрапив на свою дочку Маланку, жінку Максима Холода. Вона, побачивши батька, лише скрикнула і кинулася до нього. Обоє не змогли стримати сліз. Маленький хлопчик, з яким вона була, залишився стояти сам. Йому було років шість, в одній руці він тримав невеликий батіг, палець другої – у роті.

– Чия це дитина? – поцікавився батько. – Не наша?

– Ні, тату, – відповіла Маланка. – Померла моя крихітка. – І знову сльози. – Мати її відлучилася, от я і доглядаю за ним.

Маланка підвела очі на Засмужного.

– Невже не впізнаєш?

Серце Теодора закалатало. Невже це він, його син? Він відчув, як радісна хвиля піднімається у нього всередині і вимагає виходу. Не тямлячи себе від щастя, Теодор скрикнув:

– Михайлику!

Тієї самої миті хлоп’я опинилося у нього на руках. Теодор притулив малого до себе. Він же торкнувся рукою до його зарослої щоки і непевно сказав:

– Та-то!

І Теодор заплакав. Довгих чотири роки його так ніхто не називав.

– А де мама? – запитав він.

– Мама там! – Михайлик показав рукою кудись всередину майдану. – І дядько Юрко там. І дядько Іван.

– Іван тут? – запитав Теодор Маланку.

– Тут-тут! – заспокоїла вона. – Вже півроку, як з’явився.

На таке щастя Теодор і не сподівався. Він залишив Брунця з Маланкою і з сином на руках рушив у натовп, як позаду почув розпачливе:

– Дорку!

Озирнувся. До нього бігла його Палазя, простоволоса, з хусткою у руці. Чи повідомили їй про прибуття каменюхів, чи зустріла когось з них, але ось вона біжить до нього. Підбігла – і осипала поцілунками й обіймами.

Палазя увесь час лише повторювала єдине слово, яке сподівалася вимовити усі ці роки:

– Живий!

День 1 листопада 1918 року нічим особливим не виділився серед череди йому подібних. Увесь нехитрий урожай був зібраний, поле на зиму зоране, плани на весну окреслені. Засмужні повернулися додому всі, що вже було великою рідкістю у селі, і перше літо обробляли землю знову спільно, розділивши отриманий урожай порівну. Мало того, Теодор («Федьки») у селі взагалі виглядав заможним. Пелагея повернулася з вигнання не з порожніми руками, а на возі, запряженому двома кіньми, і з прив’язаною до нього коровою.

Теодор міг бути вдячний долі і молодому братові за порятунок жінки з сином, адже без Юрка такого щасливого повернення могло і не бути.

Тобто початок нового місяця нічим би і не запам’ятався жителям Кам’янки Лісної, якби не набат церковної дзвіниці. Він увірвався у життя селян десь біля четвертої години пополудні. Усі, хто його почув, відірвалися від роботи, яка у селі була завжди, і повернули голови у напрямі церкви. А церковний дзвін не вгавав, скликаючи людей.

До Теодора, що саме збирався розпрягати коней, підійшов Юрій.

– Щось сталося, – сказав він.

– Напевне, – згодився Теодор. – Бачиш, аж захлинається. Дивись – і трісне дзвін. На новий прийдеться складати гроші.

До них приєднався найстарший Іван.

– Добре, що ти ще не розпріг коней, – мовив він, тільки ставши на подвір’я. – Може, поїдемо?

– Та напевне, – кивнув Теодор. – Останній раз дзвін так захлинався, коли оголосили війну Сербії.

– Тіпун тобі на язик! – замахав руками Іван. – Натерпілися. Досить!

Але поїхали. Дорогою до них приєдналася ще пара возів. Усіх розпирала цікавість, що могло заставити священика розірвати тишу.

Вже здалеку побачили, що вони не перші. Хто возами, хто пішки прибули до церкви на поклик церковного дзвону. Перше, що кинулося в очі Засмужним (і не тільки їм), був… синьо-жовтий стяг на будівлі колишнього староства. Це було настільки несподівано, що усі дивилися на нього, як на щось нереальне, не з цього життя.

Отець Лев Саламон не дав можливості чоловікам (а серед прибулих не було жодної жінки) отямитися. Він, не чекаючи, коли збереться більше людей, вийшов з церкви у супроводі цивільного, з усього видно, якогось інтелігента.

– Односельці! – почав священик. – Тільки що з Жовкви прибув доктор Ярослав Рибак. – (Кивок в бік цивільного.) – Він привіз радісну новину. Ви бачите на будинку синьо-жовтий прапор. Чому він тут, гадаю, ви зрозумієте, послухавши пана доктора. Прошу, пане Рибак.

Цивільний залишився стояти дещо позаду священика. Він вийняв з-за пазухи складений вчетверо папірець.