Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– То це мої племінники? – підвівся Теодор. – Як ви виросли!

Дійсно, за ці роки діти виросли. Ганнусі вже виповнилося десять, а хлопцям було дев’ять і сім років. Теодор зітхнув. Його Михайлику випала найважча доля: поневіряння на чужині.

– Та як ти тут сам? – спохватилася зовиця. – Тут навіть накритися нічим! Їсти, певно, хочеш. Почекай. Не йди нікуди.

Теодор хотів було сказати, що більше нікуди не піде, як Анастасія кинула: «Я зараз!» і вибігла з хати. За нею подріботіли старші діти, а найменший Дмитрик залишився стояти у дверях.

– Ви мій тато? – обережно запитав він.

Теодорові виступила зрадницька сльоза. Він підійшов до хлопчика і підняв на руки.

– Ні, Дмитрику, я твій дядько Теодор, – пояснив хлопчику. – А твій тато обов’язково повернеться. І мій син Михайлик також повернеться. Ти пам’ятаєш Михайлика?

– Ні, – відповів малий. – А хто це?

– А це ще один твій братик. Наймолодший.

Він поставив малого на підлогу.

– Біжи до мами, – мовив Теодор. – І скажи, щоб принесла мені сокиру. Знаєш, що це?

– Знаю, – кинув Дмитрик і побіг додому.

– Та-ак! – протягнув Теодор, озираючись. – Роботи!

Невдовзі прибігли хлопці, несучи по черзі сокиру. Вони спостерігали, як невідомий дядько повідбивав з вікон дошки і взагалі відкрив усі комори і стайні. Скоро з’явилася Анастасія з відром води і ганчіркою і взялася витирати в хаті пилюку і мити підлогу, яка за ці роки навіть не зігнила. От що значить дуб! Теодору згадалася його і брата Івана суперечка з батьком, коли той вирішив поміняти підлогу на нову, дубову, а їм обом не хотілося возитися з цим. Що ж, батько тоді їх переконав, і тепер Теодор подумки подякував йому за це.

Трохи згодом на подвір’я увійшли шваґер Дмитро з сусідами Якимом Марком і Онишком Солтисом. Знову привітання і обійми. Обнімаючи Дмитра, Теодор помітив, як той скривився. Він обережно намацав на лівому плечі пов’язку.

– Болить? – запитав.

– Та вже не так, як колись, але з мене поки що поганий помічник. Я вже пару місяців вдома, Яким ще більше. А ти як? Розказуй.

– Може, пізніше, хлопці? – обережно відповів Теодор. – Завтра. А? Роботи, бачите, скільки, а дуже хочеться ніч переспати вдома.

– За цим і прийшли, – відказав Онишко і показав на дві коси, що їх Теодор не зауважив раніше.

– То почнемо? – запитав Яким Марко. – Боюся, що бур’яни косити не будемо – поламаємо коси, а з травою справимось.

– Ну, а я буду здійснювати загальне керівництво, – зробив себе начальником Дмитро.

І закипіла робота. Вже ближче під вечір хата стала більш-менш доглянутою. Анастасія вимила загальну кімнату, позбирала густу павутину, прочистила вікна, які, на диво, виявилися цілі. Чоловіки, змінюючись, покосили подвір’я, від чого воно прийняло звичний до війни вигляд, тільки не було незмінного собаки у кутку і не ходили кури.

Анастасія принесла з дому перину, подушку, простелила на ліжку сіно і накрила його тканиною.

Дмитро щось шепнув сестрі, і невдовзі на столі з’явилися хліб, варена картопля і масло. Сам Панько збігав додому і повернувся з пляшкою горілки «Бачевський» і склянками.

– Зі щасливим поверненням! – сказав він.

Теодор запросив усіх за стіл, але Анастасія забідкалася, що пора порати вдома.

– Почекай, Настуню! – зупинив її Теодор.

Він, повозившись у сумці, вийняв банку з м’ясом і плитку шоколаду.

– Бери, – сказав Теодор.

Анастасія дивилася на продукти, як на щось дивовижне, ніколи не бачене.

– Бери-бери, – заохочував Засмужний. – Своїм віз, але нехай вам буде. Дітям ось даси.

– А ти як?

– А я ще маю, – заспокоїв.

Як великий скарб, жінка взяла продукти і з дітьми пішла додому.

Чоловіки залишилися самі. Теодор на правах господаря показав Дмитрові наливати, а сам дістав з сумки ще одну банку з м’ясом.

– А от шоколаду більше немає, – попередив. – А якби і був, то все одно дітям дістався б.

Після першої чарки розмова пожвавішала. Згадали тих, хто зараз воює, і тих, кого вже більше немає. Чоловіків, звісно, цікавили останні новини. Їм здавалося, що Теодор обов’язково знає відповіді на всі їхні запитання.

– Коли війна закінчиться? – спитав Марко.

– А ти гадаєш, що я знаю, – охолодив його запал Теодор.

– Ну, ти єдиний з нас був у Відні. Цісаря бачив?

– Якого?

– Теперішнього.

– Бачив. Тільки тоді він ще не був цісарем. А стосовно війни… Знаєте, що мені сказала одна мудра людина? Що для нас, українців, справжньої війни ще не було. Все ще попереду.