Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Тобто як? – не зрозумів Дмитро Панько.

– Росія розвалилася. Австрію чекає те саме.

– То добре, – вставив Солтис. – Матимемо свою державу.

– Державу треба завойовувати, – мовив Теодор. – Ніхто її нам просто так не дасть.

Увесь наступний день Теодор продовжив наводити порядок на господарці, а найближчої неділі пішов до церкви. На хори не піднявся, боявся, що за війну забув спів, стояв разом з чоловіками. Військовий однострій, зірочки цуґсфюрера і хрест-відзнака виділяли його з-поміж інших. Він не спеціально одягнув уніформу до церкви, просто іншого одягу не мав.

Теодора, якого вже і не сподівалися побачити, отець Саламон зустрів з розкритими обіймами. Він тричі поцілував Засмужного і пустив скупу чоловічу сльозу.

– Дякувати Богу! – увесь час повторював він.

Лев Саламон почекав, поки прихожани після служби залишать церкву, щось сказав жінкам, які залишилися всередині, і потягнув Засмужного до себе на плебанію. Теодора ніщо вдома не тримало, тому він охоче згодився на це. Його розпирала цікавість дізнатися про подальшу долю Саламона.

На порозі їх зустріла їмость Юліана. За цей час жінка дуже постаріла, хоч їй заледве виповнилося сорок років.

– Подивись-но, кого я веду! – радісно сказав Саламон.

– Теодоре! – сплеснула руками жінка. – Дякувати Богу, ти повернувся!

Теодор підійшов до Юліани і поцілував їй руку. Вона притулилася до його голови.

– Помаленьку повертаються, – мовив Саламон. – Юлю! Постав щось на стіл.

– Та я вже давно чекаю на тебе, – відповіла жінка. – Тільки не знала, що ти прийдеш з дорогим гостем.

– Заодно і пообідаєм. Ти ж, підозрюю, і їсти не маєш що.

– Та братова готовить, – відказав Теодор. – Ми з нею на дві господарки. Треба ж підтримувати одне одного!

– Так, без цього не можна, – згодився Лев Саламон і повів гостя до хати.

Теодор упізнав кімнату, у якій колись неодноразово бував, проте тепер вона виглядала надзвичайно скромно, якщо не бідно. Ні звичного креденця з посудом, ні великого круглого стола, за яким колись проходили їхні розмови, не було. Креденець замінила проста шафа з дверцятами, правда, без скла, а стіл був маленький прямокутний і застелений вицвілим від часу полотном. Замість крісел попід стіну стояла лавка.

Отець повернувся з сусідньої кімнати вже перевдягнений, проте в сутані. Він жестом запросив Теодора сісти за стіл. Юліана налила у тарілки суп, нарізала хліб.

Їли мовчки, лише час від часу перекидаючись безневинними фразами. Теодорові було незручно обідати в чужій хаті, але він розумів, що своєю відмовою образить доброго отця, який так допоміг йому у скрутну хвилину.

Засмужний в основному мовчав, слухаючи отця, і ніяк не міг зрозуміти, чого бракує у цій хаті. І лише закінчуючи обід, зрозумів, у чому тут справа: не було чути дитячого щебету. Чому у такий час четверо дітей священика не вдома, було незрозуміло.

А Лев Саламон доїв до кінця свою порцію, перехрестився, почекав, поки закінчить Засмужний, і лише тоді мовив:

– Розказуй!

Як довго Теодор чекав цієї миті, щоб чесно, як на сповіді, розповісти про свої пригоди. Він почав від того самого дня, коли отець поблагословив його у невеличкій церковці табору Талергоф. Здавалося, він не оминув жодної, навіть найменшої події. Саламони слухали його не перебиваючи, боячись пропустити бодай слово з цієї розмови.

– Ось так я повернувся, – просто закінчив Теодор, неначе йшлося про звичайну поїздку до Жовкви, навіть не до Львова.

– Так, – згодився отець Саламон. – Господь підтримував тебе усі ці роки й оберігав.

– А ви, отче? – запитав Засмужний. – Як вам жилося? Хоча життя і Талергоф – слова несумісні.

– Ти правий.

– Я знаю, що цісар Карл закрив Талергоф рік тому, у травні. До якого часу ви там були?

– До останнього дня. Але останні півтора року мені було вже не так важко.

– Чому?

– Тому що Господь, побачивши мою неміч, послав мені підтримку. Мою Юліану.

Здивований Теодор перевів погляд на їмость.

– Ви?

– Так, – підтвердила вона. – Мене арештували в грудні 1915 року і відправили в Австрію.

– А ваші діти? Де вони? – задав Теодор питання, яке його найбільше цікавило.

Відповіді він не почув. Натомість отець ще більше похмурнів, а їмость схлипнула. Теодор зрозумів, що запитав щось недоречне.

– Пробачте, я щось не те сказав?

– Немає наших голубок, – заплакала Юліана. – Вивезли їх разом з усіма.

– Дітей? Самих?

Теодор не міг повірити, що таке можливе. Він майже змирився з тим, що його родину вивезли, але щоб самих дітей без батьків – це було нечувано.