Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– О! Це вже щось! – зрадів капітан. – Ану вийди зі строю. Добре! Ти!

Капітан тицьнув пальцем Засмужного.

– Що ти вмієш робити?

– Що скажете, те і буду, – відповів Михайло.

– Вийти! Ти!

Так п’ятнадцять в’язнів 25-ї пересильної тюрми потрапили не на північну Воркуту, а на Львівський авторемонтний (інакше танковий) завод. І не просто потрапили, а були відновлені у рядах РСЧА, яка віднедавна стала називатись Радянською армією.

Теодор Засмужний попорав по господарству, востаннє для годиться обійшов живність, позакривав усі двері. Лише після цього покликав онука, і вони удвох занесли до хати охапки сіна і соломи. Дванадцятирічний Федя кинув свою ношу під стіл, чим викликав буйну радість півторарічної сестрички; дід розклав на столі сіно рівним шаром і накрив його білим у червоні смуги полотном. Пелагея подавала невістці страви, а Ганна ставила їх на стіл. Першою, як годиться, на святковому столі з’явилася макітра з кутею. І лише потім – інші страви. Коли на морозному небі засяяла перша зоря (а заради цієї миті Федя декілька разів вибігав на двір), глава сім’ї запросив усіх до столу.

Помолилися. Потім Теодор заспівав тропар «Рождество Твоє, Христе Боже наш…», і лише тоді приступили до трапези.

Вечеряли мовчки. Ніхто не хотів не те що веселитися, навіть розмовляти. Усі думали про одне: серед них немає ще одного члена родини – сина, чоловіка, батька. На очах жінок виступили сльози. Теодор сидів засмучений. Так сталося, що це Різдво перше, яке вони зустрічають без Михайла. Вже повернувся, пройшовши усю війну, Степан Засмужний; ще раніше контужений, зате живий, з’явився у рідній домівці Дмитро, а Михайла досі тримають у Львові, де він працює на танковому заводі. Хоч завод – не армія (і на тому спасибі), все ж і не вдома, де все рідне.

Сумна вечеря добігла до кінця. Теодор відклав вбік ложку, перехрестився. Сум сумом, а від традицій відходити не треба.

– Ану, – удавано весело сказав він, – хто полізе під стіл і покличе живність на цей рік?

– Я! – вигукнув Федя і першим поліз під стіл.

За ним поспішила сестричка, яка ще нічого не розуміла, але якій дуже подобалося повторювати за братом. Невдовзі з-під столу почулося «хрю-хрю», «ко-ко», «му-у-у» і навіть «іга-га».

– І не забудьте загадати бажання! – нагадав дід.

Коли хрюкання та інші звуки припинилися, з-під столу вилізли діти, усі в соломі.

– Так швидко загадали бажання? – здивувався дід Теодор.

– А воно у мене було лише одне, – відповів онук.

– У такий день воно обов’язково здійсниться.

Почувши такі слова, Федя з надією подивився на двері.

Він із здивуванням почув за ними якийсь шум.

Скрипнув засув, і на порозі появився стомлений, змарнілий, але щасливий тато.

 Інакше чако – головний убір піхоти.

 Чи розмовляєте польською? (пол.)

 Звичайно (пол.) .

 Чи розмовляєш німецькою? (нім.)

 Так. Розмовляю (нім.) .

 Добре. Скільки закінчили класів? (нім.)

 Чотири (нім.) .

 Чи тримаєте вдома коней? (нім.)

 Тримаю. П’ятьох (нім.) .

 Драгуни! (нім.)

 Служитиму в драгунах (пол.) .

 Хто ти? (пол.)

 Як тебе звати? ( рум.)

 Відпусти її! (пол.)

 Забирайтеся звідси! (пол.)

 Дідько! (пол.)

 Чудово ( гал.).

 Давай! ( угор.)

 Відійди, жінко! ( угор.)

 Чи розмовляє хтось чеською? (чес.)

 Будете старостою камери. Там має бути порядок ( чес.).

 Куди? (нім.)

 Що? (нім.)

 Вогонь! (нім.)

 Лічба ( гал.).

  Приймальна.

 Чим ми можемо вам допомогти? (нім.)