Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

На подвір’ї зауважили досить-таки молоду жінку. Теодор подав Михайлові віжки, наказав чекати, а сам підійшов до жінки. Про що саме вони говорили, Михайло не чув, але господиня декілька разів кинула на нього косий погляд.

Видно, батько зумів переконати жінку, тому що він повернувся до коней і лише кинув синові: «Заносимо!» Михайло зіскочив з воза і, взявши клунки, заніс їх до хати.

– Я попереджу чоловіка, – наостанок сказала жінка.

У знайомому приміщенні військкомату, де Михайло вже був удруге, за столом сидів якийсь невідомий лейтенант, а вже знайомий воєнком майор Ситніков саме розмовляв по телефону. Те, що мова йшла про нього, Михайло зрозумів з косих поглядів майора. Нарешті той сказав: «Добре!» і поклав слухавку.

– Розказуй! – наказав Ситніков.

– Про що? – не зрозумів Засмужний.

Він переконав батька, щоб той залишився назовні.

– Ну, чого ти тут, а не на фронті, де інші.

Михайло ще дорогою вирішив, що саме говоритиме Ситнікову, тому спокійно, без зайвих подробиць розповів свою історію.

Офіцери вислухали спокійно, не перебиваючи, лише Засмужний помітив, що Ситніков не проявляє ніяких емоцій, зате інший, лейтенант, сидить неначе на гарячій пательні.

– Та ти знаєш, що у військовий час за таке я маю право тебе розстріляти у цьому-таки кабінеті? – озвався лейтенант, коли Михайло закінчив розповідати. – За дезертирство.

– Та я не з передової пішов! – виправдовувався Засмужний. – З госпіталю, де лікувався. А там не вилікуєшся по-справжньому: їсти дають мало, воші.

– Це не виправдання! – перебив його лейтенант.

– Почекай, лейтенанте, – вставив Ситніков.

І до Засмужного:

– Що ти хочеш?

– Долікуватися вдома. А потім хоч знову на фронт.

Майор переглянувся з лейтенантом. Той лише знизав плечима.

– Але за свій рахунок! – попередив воєнком.

– Згода! – зрадів Михайло.

Він вже збирався покинути кімнату, як Ситніков його зупинив.

– Почекай! Куди спішиш? – сказав він. – А папір?

Лейтенант виписав довідку, майор поставив на ній жирну печатку і відпустив червоноармійця Засмужного, попередивши, що кожного двадцятого числа місяця той повинен відмічатися тут, у Магерові.

Що це означало, Михайло здогадувався, але це була не найбільша ціна за життя.

Тюрма НКВС на вулиці Полтв’яній була не гірша і не краща від інших подібних споруд не лише у Львові, але і в цілому Союзі. У тісних камерах, розрахованих на трьох-чотирьох ув’язнених, тулилися у страшній тісняві до двадцяти чоловік різношерстої публіки, хоча тут також панувало деяке розділення «за інтересами». «Контрреволюціонери», «економічні диверсанти», «бандерівці» мали свої окремі камери, навіть декілька. Михайло Засмужний потрапив у камеру, де сиділи, чекаючи своєї долі, колишні військові Червоної армії, в основному вихідці з цих місць. Правда, слово «потрапив» не до кінця відображає той спосіб, за допомогою якого у камері появився новий в’язень. Його просто заштовхнули туди, для вірності надавши прискорення за допомогою копняка.

Видно, такий прийом був звичний для мешканців камери, тому не послідувало ніякої реакції з їхнього боку, і тільки коли за спиною Михайла гримнув засов, від групи відділився зарослий чоловік у вицвілій гімнастерці без ременя і погонів.

Михайло привітався.

– І тобі не хворіти, – відповів невідомий. – Ласкаво просимо до компанії «дезертирів» і «поліцаїв»! То ти хто?

Засмужний знизав плечима.

– Та, мабуть, «дезертир», – непевно сказав він.

– Сам звідки? – поцікавився, як виявилося пізніше, староста камери.

– З Магерова.

Староста похитав головою.

– Ні, немає тут твоїх земляків. Давно з волі?

– Та як сказати! Місяць.

В’язні оживилися.

– І що нового на волі?

– Перемога, – просто сказав Засмужний.

– Знаємо, – відповів співрозмовник. – На честь цієї події вчора нас забули нагодувати.

– Так, – згодився Михайло. – Весело тут у вас.

– О, ти ще навіть не знаєш, як тут у нас весело! Що ж, запрошуємо до нашої компанії!

– А де мені сідати? – поцікавився новоприбулий.

– За правилами: біля параші. Але не переживай: через день-другий ти звільниш своє місце. Тут тюрма пересильна, довго ніхто не затримується.

Михайло Засмужний опустився на цементну підлогу поруч смердючого баняка з нечистотами, поклавши поруч із собою клунок, де залишився принесений з дому хліб. Каменюх заплющив очі і спробував згадати всі події, що врешті привели його сюди, у камеру Львівської пересильної тюрми.