Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Спочатку все йшло добре. Навіть занадто добре. Тепер Михайлові вже не треба було ховатися від людей; на сердите запитання Василя Вовка достатньо було просто показати видану у військкоматі довідку. Все йшло добре. Кожного місяця Михайло відвозив до майора Ситнікова клунок із продуктами, таким чином продовжуючи своє лікування.

А яким щастям було зустріти Різдво вдома, серед родини, спостерігати, як поволі підростає дочка, мужніє син!

Так проминула зима, передавши землю весні. Рана на шиї остаточно загоїлася і він вже подумував про те, щоб допомогти вдома з городами, як саме на Благовіщення біля воріт зупинився «воронок». Засмужні тільки-но повернулися з відправи і ще навіть не встигли сісти за стіл, коли на подвір’ї з’явилися двоє: Василь Вовк і невідомий старший лейтенант.

– Засмужний Михайло Теодорович, 1912 року народження? – дивлячись на папірець, запитав офіцер.

– Я, – опустив руки Михайло.

– Вас заарештовано.

Заголосили жінки, заплакав син, а батько лише похитав головою. Щось подібне вже було тридцять років тому, коли його самого забирали до Талергофа. Тоді він вижив, а чи доведеться синові?

– Ви дозволите, я перевдягнуся? – спокійно запитав Михайло, розуміючи, що у такій ситуації краще не нервувати прибулих.

– А ми на свято їдемо! – єхидно вставив Вовк.

– Десять хвилин! – попередив старший лейтенант.

Цього часу вистачило, щоб Михайло встиг надіти на себе військову форму, мати і жінка нашвидкуруч приготували на дорогу. Прощання було важким і тривало б довго, але командир «стрибків» постійно підганяв, грубо вирвав з рук Михайла клунок і кинув у «воронок». Засмужному нічого не залишалося, як послідувати за ним.

У містечку Магерів тюрми не було ніколи, але статус районного центру зобов’язував, тому її облаштували у підвалах двоповерхового будинку НКВС. Його обнесли високим дерев’яним парканом, який закривав від перехожих перший поверх, вже не кажучи про підвали.

Саме туди, у найнижчу частину будинку і помістили з/к Михайла Засмужного. Він сподівався зустріти тут переповнений льох такими ж, як і він, арештантами, натомість на земляній підлозі під невеличким вікном лежав якийсь чоловік. Одягнутий він був у таку ж форму, як і Михайло. Чоловік був босий.

Засмужний привітався. Невідомий повернув до нього голову, і Михайло аж відсахнувся. У розбитому закривавленому із синяками обличчі він упізнав знайомі риси Івана Халявки.

– І ти тут, друже? – здивовано запитав він.

Халявка підвів голову, і на його очах виступили сльози. Михайло підійшов до нього й опустився поруч. Халявка продовжував ридати.

– Ну, все! – заспокоював його каменюх. – Тепер ми удвох. Буде легше.

– Пробач мені, Михайле! – якимось чужим голосом озвався Іван.

– За що пробачити?

– Через мене ти тут. Не витримав я.

– Тобто?

– Взяли мене. Як дезертира. Хоч я і ховався. Виказав сусід, скотина! Все питали, чому втік і хто був зі мною. Я не хотів говорити. Мене били. Не витримав я. Не витримав. Прости мені.

Так несподівано відкрилася причина його, Михайла, арешту. А він все думав, чому він тут, якщо чесно відвозив Ситнікову «данину».

– Нічого, – заспокоїв Івана Засмужний. – Все добре. І не треба переді мною виправдовуватись. Ще не знати, чи витримав би і я.

Він подивився на спухле від побоїв обличчя карівця і запитав:

– Хто тебе так?

– Чеснов.

– А це хто такий?

– Зі Львова. А може, і дальше.

– Може, і дальше, – згодився Михайло, а Халявка продовжував:

– Я і Федора виказав. Через мене і його візьмуть.

– Ну, це навряд.

– Чому?

– Федір місяць тому пішов до партизанів.

– Ну і слава Богу! – полегшено зітхнув Іван.

Дивно, але Михайла довгий час ніхто не чіпав. Мало того, йому навіть дозволили виходити в місто. Через знайомих він передав звістку додому. Таким же чином отримував звідтам їжу і гроші. Складалося враження, що з ним просто не знають, що робити. Заарештувати заарештували, а що далі – невідомо.

Одного дня у місті його запримітив батько. Тоді ж Михайло дізнався, що той ходив до воєнкома, і Ситніков переконав його, що до затримання ніякого відношення не має. То все НКВС і особисто капітан Чеснов.

Підвал НКВС поволі заповнювався новими зеками. Були серед них і такі ж, як і Засмужний, але траплялися й бандерівці. Іванові Халявці стало погано і його кудись забрали. Що з ним сталося потім, Засмужний так і не дізнався.

Ставлення охоронців до в’язнів мало свою градацію. Якщо до «дезертирів» відношення було до певної міри лояльним, і саме їм дозволяли виходити в місто, то бандерівці були у жорстокіших умовах: «нагору» їх не пускали, боячись (і не безпідставно), що втечуть, зате на допити забирали регулярно.