Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Дві вантажівки не зупинилися навіть на наполегливе махання руками. Водій третьої все ж загальмував.

– Вам чого? – грубо запитав він. – Хто такі?

– Ми з госпіталю, – виступив наперед Михайло Засмужний.

(Пов’язка на шиї Михайла красномовно підтверджувала його слова. Інші двоє – Кудрик і Халявка – мали інші поранення, і бинтів у них видно не було.)

– Ну і що?

– Ми їдемо у відпустку після поранення, – продовжував Засмужний.

– Куди?

– До Львова.

– А що ви маєте?

Халявка зняв з плеча речовий мішок, розв’язав і вийняв отриманий нещодавно хліб. Михайло подав його шоферові. Хліб був великий, пухкий, лише вчора спечений.

– І це все? – недовірливо запитав шофер.

– У нас більше нічого немає, – винувато відповів Кудрик.

– То ви хочете, щоб я взяв вас трьох за півбуханки хліба?

– Так.

– Та біс з вами, давайте.

Він узяв з рук Михайла хліб, заховав у свій мішок.

– Хутко залазьте на кузов, накрийтеся брезентом і доки я не скажу, не висовуйтесь.

Двічі галичан запрошувати не довелося.

Так без пригод вони доїхали до Львова. Шофер виявився чесним і довіз їх до Галицького базару. Звідтам всі троє закутками добралися до Збоїська. Вже увечері Михайло постукав у вікно хати, де жила знайома йому тітка. У неї він неодноразово зупинявся ще за Польщі, коли приїжджав до Львова на базар.

За дивним збігом хата знайомої стояла навпроти колишніх цісарських казарм, де у свій час проходив військову службу його батько, драгун Теодор Засмужний.

Як і минулу ніч, переспали у стодолі, правда, і вечеря, і сніданок були значно смачнішими. Не бажаючи і тут наражати людей на небезпеку, ще затемна покинули місто. І тут знову їм пощастило. Шофер вже першої машини, яку зупинили, згодився підвести їх до Жовкви, взявши знову ж таки буханку хліба, яку Засмужний випросив у жінки.

Дорога до Жовкви виявилася дуже короткою, може, тому, що була знайомою. Вони проїжджали знайомі села, де всі троє неодноразово бували чи мали знайомих.

Водій виявився не таким хоробрим, як його попередник, і не ризикнув везти їх у саме місто, тому перед селом під Жовквою, він позбувся непевних пасажирів і поїхав далі. Чудово знаючи місцевість, втікачі вирішили не ризикувати і обійшли місто з півночі.

Заспокоїлися лише тоді, коли Жовква залишилася позаду.

Для них цей день, видно, десь там вгорі був визначений як щасливий. Не встигли втікачі пройти і сотню метрів, як перед Волею-Висоцькою почули позаду звук підводи. Оглянулися. Похнюпивши голову, дорогою брела запряжена у підводу худа шкапа. Нею правили два монахи. Побачивши, що тварина ледве тягне, солдати зійшли на збіччя, пропускаючи транспорт, але монахи зупинилися самі.

– Слава Ісусу Христу! – першими привіталися вони.

– Слава навіки! – відповіли одночасно.

– Сідайте, служиві, підвеземо, – запропонував старший монах. – У ногах, як відомо, правди немає.

– Та й не тільки в ногах, – вставив другий.

– Та ми б з радістю, – відповів Михайло, – та дивимося, конячка ваша надто вже худа.

– Назад їй везти дрова, – сказав перший монах. – А це важче, ніж нас п’ятеро. Сідайте.

Довелося послухатися. Зрештою, дорога була рівна, колеса круглі, тому хоч і не бігом, але все ж поїхали.

– Невже у вас немає іншого коня? – допитувався Федір Кудрик. – Пригадується, я ще недавно бачив у вас огерів – ого!

– Ви знаєте нас? – здивувався молодший.

– Ви з жовківського монастиря, – продовжував Федір. – Василіан. Я був у вас на відпусті.

– Конфіскували наших коней. – У голосі старшого монаха чулися нотки жалю. – За законами військового часу. А цього залишили. Казали, що гармату він не потягне, а для їжі вже м’ясо застаре.

Так, розмовляючи, доїхали до Комарівки, де монахи звернули в ліс. А втікачі рушили дорогою далі.

На Добросині попрощалися з Іваном Халявкою, а самі навпростець через поля попрямували до першого хутора. Вирішили не турбувати нікого, тому день перечекали в залишеній на полі скирті. Коли вже добре стемніло, рушили додому. Засмужний довів Федора Кудрика до його хати, бо було по дорозі, а останній відрізок дороги подолав уже сам.

Поява сина і чоловіка серед ночі викликала у Засмужних справжню німу сцену. Вони вже про себе попрощалися з ним, не сподіваючись побачити знову, хоч кожного вечора гаряче молилися за його благополучне повернення. Скупі вістки з фронту не сприяли хорошим новинам.

Після обов’язкових у таких випадках обіймів, поцілунків батько наказав жінкам поставити щось на стіл, а коли Михайло з’їв все (при цьому мама, дивлячись, з якою жадібністю він їсть, не могла стримати сльози), сказав: