Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Ну, як тут у вас справи? – запитав він.

– Та гадаю, що вони не дуже різняться від того, що є в інших госпіталях, – відповів Федір Кудрик. – Воші. Їсти дають мало. А ще з недавнього часу почали виводити на плац.

– Значить, скоро знову пошлють на фронт, – впевнено сказав Михайло.

– Це точно. Навіть долікуватися не дадуть.

Михайло запалив сірника, смачно затягнувся.

– Точно на фронт, – повторив він. – Ти розумієш, Федю, що нас вб’ють у першому ж бою?

– Або ж у другому, – вставив Кудрик.

– А ти, виявляється, оптиміст! – відзначив Засмужний.

– А що робити?

– Дивись, Федьку, я одного не розумію.

– Чого?

– Не розумію. Ось я шість років жив за Австрії, потім рік в Україні. Затим двадцять років при Польщі, два роки за перших Совітів, три роки при німцях. То чому тепер я повинен вважати Союз своєю Батьківщиною, за яку треба померти? – мовив Михайло, обережно озирнувся, чи немає поруч нікого, і тихо закінчив: – Тікати треба. Поки живі.

На його здивування цю новину Кудрик сприйняв спокійно. Невдовзі він зрозумів і причину цього спокою.

– Ми вже думали про це, – повідомив Федір.

– Ми? – здивувався Засмужний.

– Я й Іван.

– Той що з Карова?

– Він. Своя людина.

– На нього можна покластися?

– Цілком.

– Добре. Поговоримо про це завтра, – вирішив Засмужний, востаннє затягнувся, кинув недопалок на землю і затоптав його чоботом.

Курці на подвір’ї заворушилися: кликали на обід.

Нагода здійснити задумане трапилася дуже скоро. Десь ближче до Покрови у госпіталь приїхала сердита комісія, після відвідин якої у палатах залишилися лежати дійсно лежачі. Інших у примусовому порядку вигнали на плац і лише тепер навчали елементарним навичкам стройової служби.

Навіть необізнаним стало зрозуміло: скоро усіх відправлять на фронт. Настрій поранених зіпсувався остаточно. З чуток було відомо, що бої у Польщі точаться запеклі, німці ніяк не хочуть віддавати своє генерал-губернаторство, Варшава захлинається у власній крові.

Рішення втікати визріло миттєво. Двадцятого жовтня після того, що кухарі називали вечерею, усі троє – Михайло Засмужний, Федір Кудрик та Іван Халявка – зібралися за будинком складу. Напередодні вдарив несподіваний мороз, тому щоб хоч якось зігріти поранених, їм видали шинелі. Втікачі заправили їх, підперезалися і попрямували на північ, туди, де був їхній дім.

Переміщатися вночі у військовий час було небезпечно, але це стосувалося прифронтового міста, тому галичани намагалися якнайшвидше покинути Стрий. Це, зрештою, їм вдалося, і вони непоміченими перейшли міст через однойменну річку.

У темноті зауважили якесь село. Вирішили переночувати.

Вже було темно, коли всі троє обережно зайшли на подвір’я. Господар – літній чоловік з пишними, як у батька Михайла, вусами – саме був надворі. З відкритих дверей стодоли він вилами носив сіно.

Появу несподіваних гостей зустрів насторожено.

– Пани солдати щось потребують? – поцікавився він.

– Нам би переночувати, – обережно озвався Засмужний.

Почувши рідну мову, господар розслабився. Він, видно, одразу зрозумів, хто перед ним.

– У хату запросити не можу – там діти. Але в стодолі можете переночувати, – відповів він. – Якщо щось – я вас не знаю.

– Дякую, батьку! – сказав Михайло, і всі троє прошмигнули у стодолу.

Господар закрив за ними двері.

– Вдосвіта я вас розбуджу.

Сказав і направився до хати.

А солдати завалилися в сіно і стомлені нервовим днем миттю поснули.

Незчулися, як минула ніч. Розбудив їх скрип дверей. Виглянули з-під сіна. У дверях стояла жінка з глечиком в одній руці і буханкою хліба в іншій.

– Ось! – сказала вона. – Принесла вам трохи поїсти.

– Дякуємо, господине! – весело мовив Федір, перший вибравшись з-під сіна.

Весь у сіні, Кудрик мав кумедний вигляд. Іван з Михайлом виглядали не краще.

Обтрусилися. Щоб не виникало запитань, де провели ніч, зібрали з одягу все сіно. Нехитрий сніданок, проте, був значно смачніший за пресловутий «дріб-16», тому його з’їли увесь.

Лише зажевріло на сході, як втікачі покинули гостинних господарів, які на дорогу дали ще півбуханки хліба. Оскільки речовий мішок був лише в Халявки, він його і заховав.

Наостанок господар, який так і не назвався (як, зрештою, і не допитувався, хто вони такі) порадив «голосувати» на дорозі, може, якась машина і зупиниться.

Так вони і зробили. Через село проходила дорога, якою постійно курсували «полуторки». До Стрия (а мо’ і далі) вони рухалися напружені вантажем, накритим суцільним брезентом, а назад поверталися пусті. Цим і вирішили скористатися.