Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Оскільки Іван позривав свої відзнаки ще під час російського полону, то Юрій вирішив нічого на себе не чіпляти, слушно припустивши, що на більше, ніж на звання стрільця, він не претендує, а якого кольору комір буде у нього, не так важливо.

На майдані вже зібралися з півсотні мобілізованих. Дехто був у військовій формі, дехто у цивільному.

Поміж чоловіками бігали непосидючі діти, поруч плакали жінки й матері. Звичайні проводи на звичайну війну.

Усіх чоловіків, оголошених до війська, посадили на вантажівки і під оркестр та голосіння жінок повезли до Жовкви. Дорогою до них приєднувалися вантажівки або просто вози, і у повітовий центр в’їхала досить численна колона. Вони злилися у великий натовп, що вже зібрався перед будинком повітової управи. Для того, щоб замельдувати, людей закликали всередину. Це Теодорові нагадало про його власний призов у 1905 році, але тепер заходили не поодинці, а групою по п’ять чоловік. Вони довго не затримувалися, виходили майже одразу вже розподілені у конкретні сотні.

Настав час і каменюхів. Засмужні потрапили у п’яту групу, коли вже дізналися, що в основному вони відправляться або у Раву-Руську, над якою нависла загроза захоплення польською групою, або на Львів, до якого підходила інша польська група.

За столом сиділи три чоловіки. У першому Теодор упізнав адвоката Михайла Короля, людину, що стала невільною причиною його поневірянь. Інших двоє були незнайомі. Один із них, моложавий, але вже лисіючий лейтенант, запитав, чомусь звертаючись саме до Теодора:

– Хто такі і звідки?

– Кам’янка Лісна, – відповів Теодор і назвав прізвища.

Лейтенант звірив за списком.

– Добре, – сказав він. – Зголошуєтесь до сотні поручика Секунди. Поїдете захищати Раву-Руську. Ідіть.

– Почекайте, поручику, – зупинив його Михайло Король. – Де я вас міг бачити?

– Десять років тому, – відповів Теодор, – ви приїжджали до нас на запрошення отця Саламона.

– Так, пам’ятаю. Ви тоді, пригадую, саме мобілізувалися з австрійської армії.

– Так, – підтвердив Засмужний.

– Де служили? – оживився інший військовий.

– Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта, закінчив у званні ґефрайтера.

– А на війні?

– Здебільшого у військовому відомстві у Відні.

– Нагороди?

– Хрести Франца Йосифа і Карла.

Військові перезирнулися.

– Хрест Карла вручали тим, хто був на фронті хоча б три місяці, – говорив старший.

– Чотири місяці був у складі УСС на російському фронті.

– Хто командував стрільцями?

– Полковник Коссак.

Присутні усміхнулися.

– Познайомтесь, – сказав Михайло Король. – Брат полковника Іван Коссак, командант повітової Військової команди.

Засмужний лише кивнув головою.

– Добре, але ми затримуємось, – підсумував Коссак. – Теодоре, ви залишіться, а решта можете йти.

Здивований Теодор повернувся до Юрія, і брати обнялися.

– Щасти тобі, братику! – тільки і сказав старший.

Коли інші вийшли, він знову став струнко.

– Брат? – запитав Коссак.

– Так, наймолодший.

– От що, десятнику, – продовжив він. – Саме так тепер звучить ваше військове звання. Нам потрібні не лише жовніри, і не тільки для війська. Зараз я покличу сюди начальника української міліції. Йому саме потрібен досвідчений підстаршина.

Іван Коссак протягнув руку до телефону перед собою, як він несподівано задзвенів.

– Так, – сказав він у слухавку. – Так, це я. Здрастуйте, пане полковнику! Здійснюємо набір добровольців… Так!.. Коли?…

Сотник мовчки вислухав, обвів поглядом присутніх і закінчив розмову словами:

– Вас також, пане полковнику.

І поклав слухавку.

– Що там? – нетерпляче запитав Король.

– Телефонував Вітовський, – сказав Коссак. – Тільки-но прийшло повідомлення, що представники Німеччини підписали капітуляцію. Війна закінчилася.

Але для молодої Західно-Української Народної Республіки, що постала через два дні, вона тільки починалася. Оскільки на Галичину у рівній мірі претендували Україна й Польща, між ними і виник військовий конфлікт, що незабаром переріс у повноцінне військове протистояння. На відміну від України, що своєю участю у Брестському мирі на стороні уже фактично переможених Німеччини й Австро-Угорщини відштовхнула від себе Францію й Англію, Польща регулярно отримувала від них і матеріальну, і моральну підтримку. Галицька армія ж потребувала зброї. Отримати її можна було лише купивши у тої ж таки Австрії (чи вимінявши на бориславську нафту) або здобувши у ворога.