Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Сотник Іван Коссак знайшов третій шлях. Загону новоутвореної державної жандармерії, у якій служив десятник Теодор Засмужний, було наказано роззброїти австрійські й німецькі війська, що поверталися з України додому. І загін під командуванням Миколи Пирога рушив на північ, на Раву-Руську.

На станцію прибули за півгодини до прибуття ешелону з солдатами. Командири порозставляли людей так, щоб їх усіх бачили німці й у тих не виникло жодного бажання чинити опір.

Ешелон з німецькими солдатами прибув до Рави-Руської з Угнова точно за розкладом, неначе і не було війни. Пунктуальні німці вже жили у чеканні побачити рідну землю у чітко визначену годину, як неприємно дізналися, що на них націлені кулемети, а на колії стоїть навантажена вибухівкою дрезина, готова кожної миті вибухнути.

Сотник Юліан Головінський у супроводі поручника Володимира Секунди сміливо вийшов на перон перед мовчазним ешелоном. Теодор Засмужний стояв неподалік від них і чув усе, про що говорили.

Назустріч українцям вийшов франтуватий полковник у довгій шинелі й залізному шоломі. На одному оці у нього блистів монокль.

– Що все це значить? – невдоволено запитав він. – Хто ви такі?

– Сотник Головінський, – відрекомендувався старший. – Я є особистий представник уряду Західно-Української Народної Республіки.

– Не знаю про таку республіку, – відказав полковник.

– Відтепер доведеться вам про нас не лише чути, але й рахуватися. З ким маю честь розмовляти?

– Оберст фон Бертгольд. Що вам потрібно?

– Пане полковнику. Ви знаєте, що ваша країна капітулювала.

– Ближче до справи, – невдоволено мотнув головою той.

– Зброя вам більше не знадобиться, – продовжував Головінський. – Якщо у вас її не заберуть поляки, через чию територію ви проїжджатимете далі, то обов’язково здасте вдома. Капітуляція, пане полковнику, передбачає обов’язкове роззброєння.

– Чому ми повинні віддавати її саме вам?

– А тому, що ми перші її попросили, – відповів Головінський. – І крім того, у вас просто немає іншого виходу.

– Вихід завжди є, – відказав німець.

– Наприклад?

– Оборонятися.

– А смисл? Ну, вб’єте ви нас, ще з десяток моїх людей, самі втратите набагато більше солдатів, а вони вже своє відвоювали, їх з нетерпінням чекають вдома дружини, діти, матері. Та невже заради цього варто віддавати своє життя?! Полковнику, ми з вами військові, для нас помирати не страшно, але ж солдати – вони ж мобілізовані бауери! Їм то навіщо?

Полковник Бертгольд задумався, потім непевно запитав:

– Яка у мене гарантія, що ви відпустите нас?

– Слово офіцера.

– Якої армії? Австрійської? – саркастично запитав полковник.

– Я розумію ваш сарказм, полковнику, – відповів Головінський. – Але офіцер завжди залишається офіцером. І спішу вас повідомити, що вчора цісар Карл відрікся від престолу. Австро-Угорщини більше немає.

Ця новина виявилася несподіванкою не лише для німецького полковника, але й для Теодора Засмужного. Йому, звичайно, не було шкода «бабусі Австрії», але він щиро співчував молодому цісареві. Тепер уже колишньому.

Невідомо, чи то доводи українця переконали його, чи націлені на ешелон кулемети, чи, можливо, здоровий глузд переміг, але полковник Бертгольд згодився передати українцям усю стрілецьку зброю і набої до неї. Окремо німець попросив Головінського, щоб особиста зброя офіцерів залишилася при них. Розуміючи, що це і є ціна цієї безкровної акції, сотник згодився.

Обеззброєний ешелон попрямував далі на захід на територію, зайняту польськими військами, а повітовий комісар Рави-Руської Охрімович вже розпорядився розподілити зброю між стрілецькими сотнями. Саме тоді десятник Теодор Засмужний знову зустрів брата Юрія. Той тільки що отримав гвинтівку з десятком набоїв і разом з односельцем Лукою Королем сиділи на лавці вокзалу й заряджали зброю.

– Повоювати встигли? – запитав Теодор.

– Ні, – відповів брат. – Нас лише муштрували. Це завжди так?

– Завжди, – підтвердив Теодор. – І не тиждень, як вас тут. Та ми хоч воювати вміємо.

– А ми чим гірші?

– Нічим. Тільки зелені ще. Пішли, Юрку, проведеш мене.

Юрій підвівся, закинув гвинтівку на плече і рушив за Теодором.

– Хто у вас командир? – запитав старший брат.

– Поручник Секунда.

– Не знаю. Звідки?

– Та я звідки знаю! – знизив плечима Юрій. – Він перед нами не розкривається.

– А як ставиться до стрільців?

– Строгий.

– Це добре.

– Що ж тут доброго? – здивувався Юрій.