Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

На його щастя, Юрій перебував на нейтральній території, тому поляків тут не було. Зате буквально вже за десять хвилин на нього натрапила стрілецька сторожа. Два стрільці підбігли до нього, впізнали і підняли з землі. Причому, не знаючи, що з ним, один зі стрільців узяв його за чоботи, від чого Юрій дико скрикнув і вкотре знепритомнів.

Його перенесли до військового шпиталю, що розташувався в тилу. Лікар наказав його роздягнути, оглянув тіло, обмацав ноги і при цьому похитав головою. Максим Холод, якого також поранили у цьому бою, запитав:

– Лікарю, що з ним?

– Хто ви йому?

– Сусід.

Лікар подивився на перев’язані груди і руку Холода і сказав:

– У нього розірвані обидва ахіллесові сухожилля. Він ніколи більше не зможе ходити.

Зброя, здобута з великими втратами (з українського боку – 8 стрільців вбитими і 19 пораненими), дала змогу галицькій армії протриматися ще півроку, але ні Максим Холод, ні Юрій Засмужний у цій війні участі вже не брали. Сотник Володимир Секунда, щоб не мати зайвого тягаря, відправив поранених у шпиталь Сокаля, а місцевих – додому.

Пелагея зустріла Юрія як рідного. У неї навіть виникла суперечка з Іваном Засмужним, у кого повинен жити далі Юрій. Іван хотів, щоб брат був разом з ним, але не зміг встояти перед доводами зовиці.

– Юрко врятував нас з Михайлом у Росії. Якби не він, нас тут не було б. Тепер, коли з ним трапилась біда, я його не покину. А дасть Бог, і поставлю на ноги.

Десь там, на заході, чулася канонада. Вона то наближалася, то віддалялася в залежності від того, хто перемагав. Після Різдва 1919 року до Кам’янки Лісної дійшла чутка, що поляки захопили Жовкву. Це підтвердилося того ж таки дня, коли у село увійшли польські жовніри. Правда, надвечір їх з боєм відкинули назад, і у Кам’янці Лісній знову встановилася українська влада.

Фронт стабілізувався у десяти кілометрах західніше.

Чортків, Вінниця, Козятин, Бердичів. Це були міста, які брала, відступаючи, Равська бригада, у складі якої воював Теодор Засмужний. Втративши Галичину, Українська Народна Рада включила державну жандармерію як окремий підрозділ до Галицької армії. Під дією переважаючих сил поляків армія відступила за Збруч, ступивши на територію Великої України, у якій повноправно господарювали більшовики Антонова-Овсієнка, білогвардійці генерала Денікіна і повстанці Махна й Зеленого.

Вигнані з Києва більшовиками Директорія і з Галичини поляками Українська Народна Рада зустрілися у Вінниці, що тимчасово стала столицею України. Тут армії УНР і ЗУНР злилися воєдино, утворивши стотисячне угруповання, яке могло завдати клопоту будь-якому ворогу. Десь там, у недосяжних для простих стрільців верхах було вирішено наступати на Київ, у якому закріпилися більшовики. Теодор Засмужний отримав під своє командування півтора десятка стрільців, в основному вихідців з Жовківщини. Великих боїв взагалі-то не було. Українська армія наступала сконцентрованим кулаком, розмітаючи на своєму шляху нечисленні озброєні гарнізони більшовиків. Правда, при наближенні до Києва цей кулак поступово перетворювався у п’ятірню, вже не таку грізну, але не менш небезпечну.

30 серпня Теодор Засмужний вперше побачив Київ. Його команда вийшла на хаотично забудовану північну околицю міста, звідки вдалині виднілися бані і хрести церков.

– Господи, дякую Тобі! – сказав Засмужний, зняв кепі й перехрестився.

Тепер залишалося лише увійти в місто і відновити українську владу, тим більше, що більшовики покинули Київ ще напередодні.

Тим більше дивним видався наказ командира Галицької армії генерала Кравса, згідно якого військам належало закріпитися на зайнятих позиціях і чекати подальших вказівок. Нічого не розуміючи у військовій стратегії, стрільці розпитували десятників, ті – поручників, останні – полковників, але ніхто нічого напевне не знав.

Лише надвечір на позиції Равської бригади вийшов якийсь офіцер і повідомив новину, що дещо прояснила ситуацію: з півдня до Києва підступила Добровольча армія Денікіна і вже навіть зайняла околицю.

Стрільці Теодора Засмужного розмістилися на подвір’ї одноногого ветерана війни. Він був приблизно ровесником десятнику і зустрів непроханих гостей не дуже привітно. Коли Теодор завів своїх стрільців на подвір’я, господар стояв на милицях на порозі і з-під лоба спостерігав за прибульцями. На його вицвілій гімнастерці Теодор побачив чотири хрести.

– Хазяїне! Дозвольте у вас розміститися і попити вашої води, – звернувся до нього Засмужний.