Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Стрільці взагалі перестали будь-що розуміти. Що творилося у штабах, не знав ніхто. Думалося, що у Фастові вдасться хоч щось розвідати, як тільки армія зупиниться. Але Добрармія такого їм не дозволила. Не вступаючи у бої і не зробивши жодного пострілу, Денікін плавно відтісняв українську армію назад до Вінниці.

Скільки тривав би цей відступ, сказати було важко, але під Вінницею він раптово зупинився. Далі відступати було просто нікуди. Українська армія опинилася в оточенні одразу чотирьох ворогів: з півдня – Денікіним, з північного сходу – більшовиками, з заходу – поляками, а з південного заходу – румунськими військами. Дивним було те, що ці непримиренні вороги навіть перестали турбувати один одного.

Але навіть у такій ситуації ніхто не збирався відкривати перед ворогом фронт. Шоста Равська бригада окопалася в районі сіл Дашів та Романовий Хутір і протягом усієї останньої декади вересня успішно стримувала наступ денікінської армії. Що робилося на інших фронтах чи навіть в тилу, стрільці не знали. Перед ними були лише білі, які вперто намагалися прорватися вперед і захопити Жмеринку – стратегічно важливий транспортний вузол, володіння яким давало б можливість контролювати усе Поділля.

Зрештою, війна перетворилася на таку нецікаву рутину, що до неї навіть почали звикати. Десятник Теодор Засмужний отримав у своє командування сотню і цілком справедливо міг називатися сотником, якби не одна обставина: після десяти днів безперервних боїв у його сотні залишилося вісімнадцять стрільців. Решта загинули в боях. Сам же Теодор не отримав ані подряпини.

Наступ денікінців 4 жовтня виявився останнім. Причина цьому була досить банальна: почалися осінні дощі, землю розвезло так, що вона перетворилася у суцільне місиво, по якому не те що наступати – ходити важко.

На фронті Равської бригади настало розмочене холодним дощем затишшя. Дощ не вщухав декілька днів підряд, від чого стрільці в окопах чортихалися, згадуючи при цьому всіх, хто, на їхню думку, винен у цьому: поляків, білих, своїх командирів.

Їли розмочені водою сухарі, запиваючи холодною водою, якої було вдосталь. Вогнища ніхто не розводив, його просто неможливо було розвести.

Невдовзі осінні дощі припинилися, із-за хмар виглянуло, напевне, останнє у цьому році тепле осіннє сонце, висушило грязюку, перетворивши її на тверду шкірку. Стрільці боялися, що така погода спонукає денікінців до наступу, але цього не сталося. Здавалося, ніхто не хотів наступати і, ймовірно, помирати за такої гарної погоди. Всім хотілося жити.

Десь наприкінці жовтня Теодора викликали до штабу, що розташувався у колишній земській лікарні села Романовий Хутір. Крім нього у кімнаті зібралося зо два десятки сотників бригади.

Теодор зайшов майже останнім, оглянувся, побачив вільне місце на лаві поруч моложавого сотника. Той злегка посунувся, звільняючи лавку. Теодор сів останнім. Інші командири, що зайшли за ним, змушені були стояти. Зрештою, їх було лише троє, і всі вони були молодими.

Командувачу Шостої Равської бригади Юліану Головінському заледве виповнилося двадцять п’ять років, але виглядав він старшим. Багато з присутніх тут сотників знали командувача особисто, і всі зустрічалися з ним. Ось і зараз він стояв за невеликим столом підтягнутий, одягнутий бездоганно, безсонні ночі зовсім не позначилися на його стані. Поруч за столом сидів ще один військовий, старший за нього.

– Прошу уваги! – почав Головінський. – Я зібрав вас, панове, для вирішення важливих задач. Прошу прозвітувати про наявні у вашому розпорядженні сили.

Сотники по черзі підводилися і доповідали про стан у своїх підрозділах. Доповів і Теодор. Обличчя командувача дедалі більше хмурніло. Равська бригада заледве налічувала півтори тисячі стрільців. А Збруч перейшли три тисячі.

– Негусто, – підсумував Головінський. – Боюся, що ми не втримаємо позицій.

– Чому командування не надсилає допомоги? – запитали сотники.

– Допомоги не буде, – була відповідь.

Сотники зашуміли.

– Чому? – здивовано питали вони.

– Панове командири! – підвищив голос Головінський. – Прошу пам’ятати про військову дисципліну.

– Чому не буде допомоги? – все ж запитав сотник, що сидів справа від Теодора.

– Не буде, – повторив командувач. – Нікому допомагати. Вся армія злягла від тифу.

Ця новина викликала ефект вибуху. Присутні знову зашуміли, неможливо було розібрати окремі слова, а Теодор з несподіванки аж підвівся. Це помітив командувач.