Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Якісь проблеми? – запитав він.

– Ні, пробачте, – відповів Засмужний. – Просто мене вразила ця новина. Я вже пережив тиф і знаю, що це таке.

Головінський переглянувся зі своїм сусідом за столом.

– Ми не захворіли тому, що не маємо безпосереднього контакту з хворими, – продовжував він. – Але скільки це триватиме – сказати важко. Тому, пани командири, повертайтесь до своїх стрільців і роз’ясніть їм ситуацію, що сподіватися можна лише на себе. І ще скажіть. Згідно з останніх розвідданих навпроти нас Добрармія перейшла до оборони, тому найближчими днями наступати не буде.

– Звичайно, – вставив сусід по столу, як виявилося пізніше, заступник командувача сотник Роман Фріш. – Навіщо білим пертися на тифозного ворога.

– Отож, – підтвердив Головінський. – Так і скажіть своїм підлеглим. Звичайно, зробіть це якомога делікатніше. Нараду закінчено. Пане десятнику!

Командувач показав на Теодора.

– Залишіться, будь ласка!

Сотники один за одним покидали кімнату, і Теодор залишився сам перед двома командирами.

– Мені ваше обличчя знайоме, – звернувся до нього Головінський. – Де я міг вас бачити?

– Рік тому, в Раві-Руській, коли ви роззброювали ешелон з німецькими відпускниками, – відповів Теодор.

– Так, пам’ятаю. А де були ви?

– В оточенні.

– Тоді там стояли жандарми.

– А тоді я і служив в державній жандармерії.

– Як ваше прізвище?

– Засмужний.

– Знайоме. Десь його чув, але згадати не можу. Але я не про це. Сідайте, десятнику, – запропонував Головінський і, коли Теодор сів на запропонований стілець, продовжив: – Ви говорили, що знайомі з тифом. Хворіли?

– Так.

– Де?

– У Талергофі.

Присутні знову перезирнулися.

– Сиділи як москвофіл? – запитав інший.

– Так сказали.

Юліан Головінський прикусив нижню губу, підкрутив вуса. Це траплялося завжди, коли він приймав якесь рішення.

– Пане десятнику! – врешті сказав він. – Ви маєте кому передати командування сотні?

– Та напевне. Правда, все молодь, але…

– Але у боях брала участь? – запитав супутник командувача.

– Всі, – підтвердив Теодор.

– Отже, без проблем.

– Напевне. Але я не розумію, чому я маю здавати командування.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Головінський. – Про недовіру до вас навіть не йдеться. А ви нам потрібні для іншого. Знайомтесь, мій заступник Роман Фріш.

– Ми хочемо відправити посланця у Вінницю, – продовжив Фріш. – І ви – найкращий варіант.

– Чому саме я? – здивувався Теодор.

Йому була неприємною особлива увага командування.

– Тому що ви перехворіли тифом, – говорив Головінський. – Там (він кивнув головою вбік, туди, де повинна бути Вінниця) – тиф. І посилати туди здорову людину означає прирікати її на можливу смерть.

– А я?

– А ви вже хворіли тифом. Лікарі кажуть, що у вас виробився… як його…

– Імунітет, – підказав Фріш. – І більше ви захворіти вже не можете.

Це для Теодора виявилося приємною новиною. Це помітили й командири.

– От і добре. Вважайте, що з цієї сторони небезпека вам не загрожує. Тому ми зупинили свій вибір саме на вас.

– Зрозуміло.

– Ми відправимо вас з пакетом до генерал-четаря Тарнавського. У пакеті детальна інформація про наш стан і прохання про допомогу. Це я вам кажу для того, щоб ви знали, що везете. А зараз ідіть до своєї сотні, передайте командування і завтра зранку знову сюди. Поїдете верхи. На конях їздити не розучилися?

– Я драгун, пане сотнику, – відказав Засмужний. – А це назавжди.

Наступного дня десятнику Теодорові Засмужному вручили запечатаний сургучем пакет, він скочив на коня, поправив на плечі гвинтівку. Його шлях лежав на захід, до Вінниці. По прямій до міста було не більше п’ятдесяти кілометрів, але Фріш, який Теодора відправляв, все ж рекомендував не сходити з дороги, хоч це і зайвих двадцять кілометрів. Але по незнайомій місцевості у такий неспокійний час їхати було небезпечно. Тому Теодор не став ризикувати і вибрав обхідний шлях.

Хороший вершник, Теодор сподівався подолати до вечора цю дорогу, тим більше, що кінь під ним виявився дужим. Він міг не спішити – Головінський дав йому термін до завтрашнього полудня, але це був крайній термін.

Кінь почергово рухався галопом, алюром або кроком старим гостинцем. Вже через десять кілометрів від Романового Хутора війни зовсім не відчувалося. Тут не стріляли, не було видно стрільців, люди жили своїм повсякденним життям. Здавалося, так буде до самої Вінниці.