Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– А я маю право не дозволити? – невдоволено буркнув одноногий.

– Та чому? Якщо ви не хочете, ми підемо до інших.

– Чого ходити по людях і турбувати їх? Розміщайтеся, якщо вже прийшли.

Господар пошкандибав до лавки, що стояла вздовж білої стіни, сів, поклавши поруч саморобні милиці, і спостерігав за тим, як стрільці хазяйнують на його подвір’ї.

Побачивши, що господар неналаштований до розмови, Теодор дав розпорядження своїм стрільцям розміститися на подвір’ї, людям не заважати і чекати. Стрільці скупчилися біля криниці. Першому дали можливість набрати води десятнику. Теодор напився з фляги, відійшов вбік, вийняв з сумки люльку, ту саму, подаровану фон Шлосманом, набив її тютюном і лише тепер згадав, що не має чим запалити. Як на біду, ніхто з його підлеглих не палив. Якщо потрібно було, Засмужний звертався до інших молодших офіцерів. Тепер же доведеться йти до хат, де розквартирувалися інші підрозділи. Він оглянувся і зупинив погляд на господареві, який дивився на нього і палив сигарету.

Іншого виходу не було, як попросити непривітного ветерана.

Теодор підійшов до нього. Той мовчки протягнув йому сірники. Теодор сів поруч, повільно запалив, повернув сірники.

– Де отримав? – Господар кивнув на хрести на грудях Засмужного.

– На війні. Де ж іще? Як, певно, і ти.

– Повний бант! – гордо відповів господар. – І це лише за два роки. От як ми вас, австріяків, били!

– А нога?

– І ногу я втратив там. Хто знає, може, і твоя куля її ранила.

– Я при штабі був.

Теодор вирішив не заглиблюватися у деталі.

– Це, можливо, їхня.

Господар кивнув на стрільців, що вже напилися води і розмістилися попід тином.

– Це молодь, – відмахнувся Засмужний. – Але ж навіть не у цьому суть. Нас з тобою кинули один проти одного. І переконали, що правда саме на нашій стороні.

– А хіба ні?

– Сам бачиш, ні цісаря, що нагороджував мене, ні царя, за якого воював ти, вже немає. Як немає і їхніх правд. Зараз правда ось у них. – Теодор показав на стрільців.

Господар подивився на галичанина.

– А якщо у них правда, то чому, до біса, ви сидите тут, п’єте мою воду замість того, щоб наступати далі?

Засмужний від здивування підняв брови. Він не сподівався почути такого від георгіївського кавалера.

– Я гадаю, що таке виконання наказу, ти знаєш.

– Ну?

– От і я. Простий десятник, а не генерал.

– Десятник? – здивувався одноногий. – А це що за звання? Як по-нашому?

– Та це і є по-нашому. За цісаря я був цуґсфюрером. А що це було у вас – не знаю.

– Мабуть, унтер-офіцер, – повідомив господар. – Може, зайдемо в хату? Жінка щось наготувала. Та й пляшчина знайдеться.

Це було порозуміння, якого прагнув Теодор. Іншим разом він згодився б на цю пропозицію, але тепер не спішив.

– Не ображайся, друже, – сказав він, – але я не піду.

– Чому? – невдоволено поцікавився господар.

– Зрозумій мене правильно. Незручно перед моїми підлеглими. Я такий же, як і вони. Не хочу виділятися. А нам ще воювати разом.

– Ну, тоді почекай.

Господар звівся на милиці і пошкандибав до хати. Невдовзі вийшла досить-таки молода красива жінка з великою мискою, доверху наповненою варениками і поставила на лавку поруч Теодора.

– Це вам і вашим солдатам, – сказала вона. – Пригощайтесь на здоров’я!

Засмужному залишилося тільки подякувати гостинній господині. Він закликав до себе стрільця, що сидів найближче до нього, і сказав:

– На всіх!

Отримати у такий час свіжі вареники було дійсно майже неймовірно, тому стрільці одразу налетіли на миску. Кожному заледве дісталося по два вареники, але не це було головне. Стрільці враз відчули смак дому, що навіть тут, за сотні миль від рідної домівки, живуть такі ж, як і вони, українці, що їдять те саме, що і вони.

Скоро на дні миски залишилося три вареники, які той-таки стрілець подав десятнику.

Так у незрозумілому чеканні минув цей день, наступила ніч. Благословилося на останній літній день. Команда вступити в місто так і не прозвучала. Натомість люди, які побували у самому Києві, розповідали, що там усюди господарюють денікінці.

І лише пополудні 31 серпня надійшов довгоочікуваний наказ сотням зібратися в районі Бабиного Яру. Теодор Засмужний попрощався з господарями і повів свій загін у вказаному напрямку.

Їм належало перебувати у другому ешелоні армії, націленої на Київ. Але і тепер наказу наступати так і не прозвучало, зате ближче до вечора усім наказано відступити в район Фастова.