Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Співрозмовник лише мотнув головою.

– Скажу тобі таке, – відповів він. – Ти передай це своїм командирам, але прошу не посилатися на мене.

– Обіцяю.

– Даремно ти приїхав у Вінницю. Ні, я не маю на увазі нашу зустріч. Я щиро радий тебе бачити. Я про твою місію. Допомоги не буде.

– Але ж генерал…

– А що він мав сказати? Їдьте, пане десятнику, назад і не сподівайтесь на нас?

– Але чому?

– Та тому, що дні генерал-четаря Мирона Тарнавського полічені! Пам’ятаєш Даниїла? «Мене, мене, текел упарсін». Знову запитаєш чому?

– Ні, – відповів Теодор. – Хто?

– Головний отаман. Він не може пробачити генералові здачу Києва Денікіну. Петлюра проходу не дає Петрушевичу. Все заарештуй Тарнавського та заарештуй! І здається мені, наш диктатор довго не витримає.

– А ти?

– А я звичайний офіцер штабу. «Нехай омине мене чаша ця!»

– Ти не вчився у семінарії?

– Не доводилося наразі. А зараз настає такий час, що сподіватися більше ні на кого не приходиться.

Вони просиділи ще добрих дві години. Пляшка горілки вже була давно випита, Теодор викурив не одну люльку, а розмова не припинялася. Врешті отаман підвівся. Побажав спокійної ночі, обіцяв навідатися зранку ще перед тим, як Теодор від’їде назад у бригаду. Засмужний, стомлений і захмелілий, лише торкнувся щокою подушки і миттю заснув.

Як і передбачав Теодор, Юліан Головінський не повірив його словам. Надто вже неймовірними вони звучали з уст людини, що вперше побувала у штабі армії і вперше побачила командувача. Що Головінський прямо і сказав Засмужному. Теодор змушений був вислухати його мовчки. Він не міг порушити дану Бишко обіцянку.

Але через тиждень Головінський пошкодував за свої слова. Бажана допомога так і не надходила, а 7 листопада за наказом Євгена Петрушевича генерал-четар Тарнавський був заарештований і усунений від командування УГА. Його замінив генерал Осип Микитка, на кандидатуру якого згодилися і Петлюра, і Петрушевич. Генерала Тарнавського помістили в Жмеринці, де на нього чекав трибунал.

Усі ці події відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу, що врешті зачепила і Равську бригаду. Його не пережили сотні жовківських юнаків. Були втрати і в десятника Засмужного.

А в останній день 1919 року у розташуванні знищеної тифом, деморалізованої Української Галицької армії з’явилися перші більшовицькі агітатори.

Замість командувача – ревком, замість старшин, офіцерів, генералів – просто командири, замість стрільців – червоноармійці, замість синьо-жовтих розеток на головних уборах – червоні стрічки.

Замість УГА – ЧУГА.

Такий вигляд мала Галицька армія у лютому 1920 року. У розташування колись грізної армії прибув сам член ЦК КП(б)У Володимир Затонський. Він і зайнявся організацією війська по-новому. За винятком генерала Микитки, якого заарештували разом з начальником штабу німцем Густавом Ціріцом, усі інші залишилися на своїх посадах; правда, у бригадах з’явилася нова посада – комісари, які мали допомагати непевним командирам у керуванні військами. Скоро виявилося, що командири виконуватимуть лише номінальну роль, а вся влада опинилася у руках комісарів, які здебільшого були росіянами. Перші розпорядження нового командування були для галичан незвичними, явно відгонили політикою: заборона співати національний гімн, уживати прапор, герб і військові відзнаки, ненависна пропаганда комісарів проти старшин і польових священиків.

Отримав свого комісара і Юліан Головінський, який очолив новоутворену Другу бригаду, куди влилися викошені тифом ряди Шостої Равської. Дивно, але начальником штабу залишили отамана Ф. Льонера, який ніколи не приховував своєї неприязні до більшовиків.

Комісар виявився жвавим рудим євреєм, який чомусь носив чисто російське прізвище Степанов. На відміну від інших, комісар не скликав мітингів, щоб доступно пояснити новоспеченим червоноармійцям даний момент і особливо наголосити, яка почесна місія випала на їхню долю. Натомість він мотався між бригадою і штабом 45-ї дивізії, до складу якої вона й увійшла, намагаючись не пропустити жодного наказу.

Зрештою, він таки добився свого. Наприкінці березня, коли війська вже достатньо відпочили і поповнилися всіма, хто хворів і видужав, комісар Степанов з’явився перед Головінським і Льонером і випалив:

– Виступаємо.

– Куди? – обережно запитав Льонер.

– А хіба для нас важливо? Нас оточують вороги. Друзів немає. Усі хочуть задушити молоду робітничо-селянську республіку.