Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Що ж робити? Де вихід? – одночасно запитали обидва Гнатові земляки.

– Дехто вже знайшов його.

– Але чому до Петлюри? Він же віддав Галичину Польщі?

– Образливо? Так? І я вважав, – говорив Бишко. – Але, друзі, Галичина і так під Польщею. Петлюра віддав полякам те, чим вони і так володіють.

– Але віддав…

– Так не навічно ж! Нічого вічного не буває.

Розв’язка наступила через декілька днів. Юліан Головінський, дізнавшись, що Гнат Бишко є тим, хто попередив Засмужного про зміни у керівництві УГА ще півроку тому, запросив його до себе в штаб. Тоді ж командування вирішило нарешті задіяти ЧУГА у боях. Для цього командирам було наказано на місцях оцінити обстановку, щоб при наступі не виникло ніяких несподіванок. Для цього увесь штаб Другої бригади – Головінський, Льонер, Степанов і Бишко – виїхав на передню лінію, яку займала сотня Засмужного.

– Будете нас супроводжувати, – сказав Головінський сотнику.

– Слухаюсь! – тільки і відповів Засмужний.

На відміну від Степанова, який встигав всюди, намагаючись не пропустити жодного горба, вибалку чи ліщини, Головінський з Льонером зберігали дивовижний спокій.

Теодор з Гнатом йшли дещо позаду.

– Поглянь, як метушиться! – говорив Бишко, показуючи на комісара. – Дай йому коня – сам атакує поляків, не чекаючи підмоги.

– Так, може, переживає за успіх? – висловив припущення Засмужний. – Не хоче даремних втрат.

– Відколи це більшовики рахувалися з втратами?

Командири зупинилися на горбочку, з якого відкривався чудовий огляд. Попереду простягнулась кілометрова долина, що добре прострілювалася, небезпечна для тих, хто наступає, але ідеальне місце для оборонців.

Командування вирішило, що саме тут наступати буде Червона УГА.

– Тут наступати не можна, – твердо сказав Бишко.

– Чому це? – невдоволено запитав Степанов.

– Не можна, – повторив Гнат. – Місцевість прострілюється кулеметами, які, я певен, замасковані на тому кінці поля. Якщо поляки не дурні (а я переконаний в цьому), вони викосять наші ряди, і дай Боже, щоб хоч хтось подолав це поле.

– А ви збираєтесь робити революцію у білих рукавичках? – запитав комісар. – Невже ви, кадровий військовий, не розумієте, що завтрашній наступ, завтрашній бій – це лише невеличка ланка у загальній стратегії?!

– І для цього треба покласти півбригади? – озвався Льонер.

– Якщо цього вимагає загальна справа.

Перспектива бути викошеними на цьому безіменному полі заставила замислитися усіх. Комісар Степанов, побачивши реакцію на його слова, спробував розрядити обстановку.

– А втім, даремних жертв також не треба, – сказав він. – Ось там, у вільшині, можна поставити кінну засаду і вдарити ворогові у фланг.

Всі повернули голови ліворуч.

– Пане отаман! – мовив Юліан Головінський. – Підіть з товаришем комісаром і огляньте лісок, чи можна його використати у завтрашньому бою.

– Авжеж, – відповів Бишко й у супроводі Степанова спустився з пагорба.

Головінський знову підніс до очей бінокль і продовжував оглядати ворожі позиції. Його професійний погляд розпізнав серед рідких заростей кущів замаскований кулемет – найбільшу небезпеку для наступаючих. Командир був стовідсотково переконаний, що кулеметів значно більше.

Він настільки захопився спостереженням місцевості, що навіть не здригнувся від пострілів у вільшині. Зате Льонер повернув голову у напрямку лісу, а Засмужний навіть подався вперед, не розуміючи, що сталося. Невдовзі з-за дерев з’явився Гнат Бишко і, стискуючи у руці руків’я парабелума, сміливо йшов до них. Підійшов, зупинився і спокійно заховав зброю у дерев’яну кобуру. При цьому він не зводив очей з Теодора.

Головінський опустив бінокль і обернувся до Засмужного.

– З ким ви, десятнику? – запитав він.

– А у мене є інший варіант? – поцікавився Теодор.

– Інший варіант є завжди, – сказав Головінський.

– Тоді я ним, напевне, не скористаюся.

– Дякую. Ідіть до своєї сотні і скажіть, що бригада виходить зі складу Червоної армії.

Те, що сталося у Другій бригаді, у той самий час повторилося і у Третій, з чого виходило, що ці дії були скоординованими, а не спонтанними. Командування Червоної армії, навчене попереднім неприємним досвідом, майже одразу ж блокувало дорогу, якою бунтівні бригади могли направитися на зустріч з військами УНР.

Затиснуті між двома ворогуючими сторонами – поляками і червоними – дві бригади опинилися у пастці. У них не було ні живої сили, ні достатньо озброєння, щоб протистояти обом ворогам. Тому командування бригад – Юліан Головінський та Осип Станімір – прийняло нелегке, але єдино правильне рішення: з метою порятунку людей вирішили скласти зброю перед поляками. Це було найменше зло – повертатися до більшовиків ніхто не хотів, а воювати – означало самогубство.