Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Для нас важливо, – говорив Льонер. – Якщо ви пам’ятаєте, одним із пунктів нашого переходу сюди є неможливість виступу проти армій УНР.

– Коли руйнуються підвалини старого світу, національне не важливе, – відповів Степанов. – Але не турбуйтеся. Проти петлюрівців ви воювати не будете. Цих дегенератів розіб’ють інші.

Теодор Засмужний (тепер просто товариш командир) продовжував командувати сотнею, правда, у ній залишилося зовсім мало жовківчан. Решту поглинув «чотирикутник смерті». Натомість його сотня поповнилася більш радикальними тернополянами, які, здавалося, ніяк не могли зрозуміти, як вони взагалі стали червоними. Більш врівноважений Теодор спочатку остерігався, що матиме клопіт з підлеглими, але вже перші їхні дії переконали його в протилежному. Тернополяни були абсолютно непіддатливі на більшовицьку пропаганду, а коли якийсь комісар (не Степанов, інший) спробував підбурити їх на те, щоб ті скинули «старорежимних» сотників і десятників, то це закінчилося тим, що перед Степановим з’явився вигнаний з ганьбою комісар без нагана і кашкета, зате з фінгалами під очима. Галичани показали, що з ними жартувати не варто. Це, зрештою, зрозумів і Степанов, тому наказав залишити їх у спокої.

А на самому початку квітня Галицьку армію облетіла неймовірна звістка: Третій кавалерійський полк отамана Шепаровича у повному складі перейшов на сторону військ УНР Петлюри. Цей жест командування ЧУГА розцінило як удар у спину і вирішило застрахуватися від такого в подальшому. Другу і Третю бригаду в поспішному порядку відправили на захід проти польських військ; Перша бригада залишилася у резерві 14-ї армії, що унеможливило їхній контакт з супротивником.

А 20 квітня у хатину, де розмістився сотник Теодор Засмужний, неначе привид з минулого, увійшов отаман Гнат Бишко. Він зупинився на порозі, мовчки обвів поглядом компанію, яка розсілася на столом при слабому світлі гасової лампи.

– Знову п’ємо? – строго запитав він Теодора, неначе вони розмовляли лише вчора і їхня розмова стосувалася саме пиятики. – А як же революційна дисципліна? Чи ви вважаєте, що вороги Радянської влади будуть чекати, поки доблесні воїни РСЧА протверезіють?

За столом з Теодором Засмужним сиділи троє: Микита Семенович з Волиці і два десятники з Тернополя. Вони витріщили очі на прибулого. Троє знали Бишка особисто і здивувалися не так його тонові, як взагалі появі тут.

Тим не менше Засмужний підвівся з-за столу і ступив назустріч.

– Вітаю, пане корпоралю! – сказав він. – Прошу приєднатися до нас.

– Що святкуємо? – поцікавився Гнат.

– Моєму синові сьогодні виповнилося вісім років, – гордо відповів Теодор.

Вони обнялися. Бишко привітався з іншими.

– Син – це добре, – сказав він, сідаючи до столу. – Великий уже.

– Так, – згодився Теодор. – Тільки з цих восьми років я його бачив заледве три.

Він налив прибулому з фляги, підсунув тарілку з квашеними огірками.

– Ну, тоді за те, щоб ми частіше бачили своїх дітей, – сказав Бишко і залпом випив.

– Сам звідки тут? – запитав Теодор. – Ти ж був з генералом Тарнавським, коли його арештували.

– Його виправдали, – уточнив Бишко, смачно хрумтячи огірком. – По всіх статтях. А коли більшовики спробували вчинити свій суд, на цей раз, як вони говорили, справедливий, то генерал-четар просто втік. Я – птах меншого польоту, тому мене не чіпали. А сюди я попросився сам. По-перше, багато знайомих.

– А по-друге?

– Звідси найближче додому.

Він почекав, поки Засмужний розіллє залишки горілки з фляги у горнятка.

– Новину чули? – запитав Бишко.

– Яку саме? – поцікавився його земляк Іван Знайда. – Ми тут новинами і чутками лише і живемо.

– До Петлюри перейшов курінь поручника Кізюка.

Для присутніх це дійсно було новиною.

– Помаленьку втікаємо? – обережно запитав Теодор.

– Але не всі, – обережно відповів Бишко і скосив погляд на Семеновича, від чого тому стало ніяково.

Цей погляд помітив Засмужний і поспішив заспокоїти.

– Гнате, ти можеш сміливо говорити при Микиті. Ми земляки, тому довіряємо один одному.

– Тоді гаразд.

– Ти знаєш, чому вони так зробили? – запитав Знайда.

– Через генерала Микитку, – почув відповідь.

– Але ж його немає тут!

– Саме тому, – пояснював Гнат. – У військах пішов поголос, що генерала і Ціріца під контролем відправили в Москву.

– Навіщо? – врешті озвався Семенович.

– На курорт, – саркастично відказав Бишко. – Лікувати хворі нирки. Правда, вони у нього поки що здорові, але, гадаю, це ненадовго.