Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Генерал Пілсудський не став ризикувати і залишати небезпечного ворога у себе за спиною. Він розпорядився роззброїти українців, рядових стрільців відпустити по домах, а молодших і старших офіцерів відправити у табір на узбережжя Балтійського моря.

Хоч Теодор Засмужний не був рядовим стрільцем, він не належав і до офіцерства, тому вже невдовзі, 18 травня, був відпущений на всі чотири сторони. Правда, його цікавила лише одна сторона.

Десь зовсім поруч ніяк не могла закінчитися кривава війна, гинули за ідею чи просто так тисячі людей, переходили з рук в руки міста і села, виникали держави-одноденки, але Теодор Засмужний вирішив, що для нього досить: і роки вже не ті, і син без батька росте, та й відвоював своє. А коли побачив вдома стомлену роботою Пелагею, неходячого Юрка, вирішив остаточно – досить! Теодор наступного-таки дня узявся за роботу.

А світ і далі божеволів. Здавалося, що ніхто не хоче нікого слухати. Ще п’ятого травня об’єднані польсько-українські війська після відчайдушного наступу зайняли Київ. Налякані можливими подальшими зрадами в Галицькій армії, червоне командування розпорядилося відправити галичан, які служили в Червоній армії, глибоко в тил Росії. Саме тоді Радянська Росія запропонувала Польщі підписати мир. Переповнена гонором Польща відмовила.

Але бажаного ентузіазму, на який розраховував Петлюра, вторгнення поляків в Україні не викликало. Очікуваного антибільшовицького повстання не відбулося, а партизанські загони з однаковим успіхом громили і червоних, і поляків, при нагоді не залишали поза своєю увагою і своїх.

Через місяць, зосередивши проти об’єднаних польсько-українських військ значні сили, Червона армія під командуванням Тухачевського пішла у наступ і вже 14 липня перейшла Збруч. Польські війська поспішно відступали, Будьонний захопив Броди, а Тухачевський кинувся до Вісли. Зовсім поруч Сокальщина і Кам’янка Струмилова увійшли до складу новоутвореної Галицької Радянської республіки, яку очолив Затонський. Хоч Кам’янка Лісна й опинилася по той бік фронту, до каменюхів доходили чутки про насильні реквізиції, які проводили більшовики у селах, великі податки, терор.

А наступ більшовиків тривав, і 13 серпня 1920 року вони були вже під стінами Варшави. Тоді вже польське керівництво запросило мир, але цього разу його проігнорувала Росія – привид світової революції був, як ніколи, такий близький.

Усупереч сподіванням більшовиків на світову революцію, поляки виступили на захист своєї країни, і 16 серпня польська армія завдала раптового контрудару і відкинула більшовиків аж за Мінськ.

Після Ризького миру кордони встановилися остаточно, і Галичина опинилася під Польщею. Про Україну довелося забути надовго.

Двоє хлопчаків без поспіху йшли польовою дорогою. Обом виповнилося вже по десять років, і вони вступили у той вік, коли не знаєш, як поводити себе: ще як малі діти чи вже як майже дорослі підлітки. В усякому разі до школи йти великого бажання не було, тим більше що вереснева погода увійшла у стадію бабиного літа, і зараз пожовтілий бур’ян так чудово виблискував освітленим ще теплим сонцем павутинням!

Це були двоюрідні брати Засмужні – Дмитро та Михайло. Першого вересня 1922 року вони стали учнями останнього, четвертого, року навчання у двокласовій школі Кам’янки Лісної. Молодшому Михайлові наука давалася досить-таки легко, про що вчитель Климко прямо і сказав Теодорові Засмужному. При цьому батько не міг приховати на обличчі задоволення. Важче давалася йому лічба і геометрія, але Теодор і цьому давав пояснення: він сам був не дуже сильний у цих науках. Зате малий Михаль (як на польський манер називав його вчитель) мав чудові оцінки з мов і співу.

На півроку старший Дмитро не міг похвалитися такими здобутками у школі, але й не пас задніх. Іншими словами, все складалося на краще, ще півроку – і вони закінчать школу. Якось чисто випадково Михайло почув розмову батька з дядьком Юрком. Хресний наполягав на тому, щоб віддати Михася вчитися далі, у гімназію до Рави, але батько був проти. Вся чоловіча робота навалилася на його плечі, якщо ще й сина віддати у науку, то хто взагалі працюватиме на полі? Чоловіка підтримала і Пелагея. Їй дуже не хотілося відпускати малого сина кудись далеко. Хоч у кожного з них були свої причини залишити Михася вдома – мати з надмірної материнської любові, батько не хотів, щоб його син служив полякам, – дядько виявився у меншості. Так на родинній раді була вирішена його подальша доля.