Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Юрій усміхнувся.

– Що? – не зрозумів Теодор.

– Добре, що ти забув, як дійсно вітаються жиди.

– І як?

– Шалом алейхем.

На цей раз засміявся старший брат.

– Так, це я упустив з виду, – сказав він. – Пощастило малому.

– Нічого, може, це і на краще. Уявляєш, якби він ходив селом і все «Шалом алейхем!» і «Шалом алейхем!»?!

– І то вірно.

Теодор вийняв з однієї кишені люльку, з другої – металеву коробку з тютюном.

– Спробую, що мені жид всунув, – пояснив він. – В усякому разі вихваляв сильно.

– А що він мав говорити? Купуйте, пане, тютюн так собі? – говорив Юрій.

Він почекав, поки Теодор пустить перший дим.

– Я слухаю.

– Що? – запитав Теодор.

– Ти мене виніс не для того, щоб поговорити, як вітатися до жидів. Розмова про інше.

– Про інше, – підтвердив Теодор. – Слухай, Юрку, хочу поставити нову хату. Що ти на це скажеш?

Замість відповіді молодший брат підняв голову, подивився на почорнілі дошки, трухляву стріху і кивнув.

– Так, давно пора, – згодився він.

– Раніше не виходило, сам знаєш.

– А подужаєш? – засумнівався Юрій. – Сам бачиш, який з мене робітник.

– Та я на тебе і не розраховував. Думаю, Йван поможе. Хлопів наймемо.

– А ліс? А дерево? А жити де? Хату ставлять не один рік.

– А ми цю хату чіпати не будемо, – пояснив Теодор. – Думаю будуватися ось там, на горбочку.

Він показав на стодолу.

– І не затопить, – згодився Юрій.

– Це також не маловажно, – підтвердив Теодор.

– А ліс?

– Хочу тобі таке сказати, – стишив голос старший брат. – У неділю після відправи підійшов до мене отець Саламон і запитав, як я ставлюсь до того, що громада рекомендуватиме мене на посаду війта.

Ця звістка стала для Юрія неймовірною.

– А що ти? – запитав він.

– А що я? Я не став зопалу говорити ні «так», ні «ні». Обіцяв подумати.

– Це вірно, – похвалив Юрій. – Треба зважити всі вигоди і ризики. Але чи згодяться на тебе у повіті?

– Ось і я так думаю. Як-не-як і я, і ти у свій час воювали проти поляків.

З боку городу почулися кроки, і на подвір’я зайшов найстарший брат.

– Що там сталося в школі? – поцікавився Іван. – А то від малого ніяк не можу добитися нічого путнього.

Теодор пояснив.

– І як ти свого наказав?

Вислухавши середнього брата, Іван похитав головою.

– Я до цього не додумався, – говорив він. – І гадаю, що вже й не варто. Він наказаний по-інакшому. Що є таке, чого я не знаю?

– Дорко хоче ставити нову хату, – повідомив Юрій.

Іван, як недавно і молодший брат, подивився на хату.

– І правильно, – похвалив він. – Допоможемо. Не в пустелі живеш. А ліс?

Теодор усміхнувся крізь прокурені вуса. Юрій майже слово в слово повторив попередню розмову з братом.

– І тут є вихід, – продовжував той. – Нашого брата сватають на війта.

Іван недовірливо подивився на Теодора.

– Це правда? – засумнівався він.

– Так говорив отець Саламон, – мовив Теодор.

– Тоді правда. А ти?

– А я ще не знаю. Вирішив подумати, порадитись ось з вами.

– Я кажу, щоб згоджувався, – не вгавав Юрій.

– Та згодитися можна, – говорив Іван. – Тільки щоб потім на гірше не вийшло.

– Та гірше вже не буде!

– А ти, Юрку, виявляється, оптиміст, – відзначив Теодор.

– А ти?

– А я песиміст.

– Чому?

– Я вважаю, що буде ще гірше.

Слова Теодора стали справджуватися вже зимою.

Новий 1923 рік не обіцяв бути якимось епохальним ні у житті родини Засмужних, ні для села Кам’янка Лісна, ні для цілої держави. Він почався навіть мажорно. Михайло закінчив школу в основному на «добре» і «дуже добре», про що красномовно свідчило Повідомленє шкільне.

Біда прийшла зі сторони, звідки її ніхто не чекав. Випадково простудився на протязі і майже миттєво згас наймолодший брат Юрій. Хвороба швидко перемогла ослаблений вимушеною кількарічною бездіяльністю молодий організм. Відчуваючи свій неминучий кінець, Юрій наполіг на тому, щоб Теодор привіз до нього адвоката. При свідках Юрій відписав все своє майно (а це два морґи землі) на ім’я Пелагеї. Саме так він хотів віддячити зовиці за все добро, що вона йому зробила.

Юрій Засмужний помер у перший день весни, коли на землі ще лежав неймовірно сліпучий сніг, скований ще зимовим морозом, а на чистому, як вранішня роса, небі світило вже весняне сонце.

Найбільше за ним побивалися Пелагея і малий Михайло.

А ще через декілька днів, 14 березня 1923 року, Рада послів Антанти ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії. Під цією дією Теодора Засмужного таки затвердили на війта, що дуже його здивувало. З цією метою влітку Теодора викликали у земський повіт, у Раву-Руську. Утворений три роки тому у складі Львівського воєводства Рава-Руський повіт включав і Кам’янку Лісну.