Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Повітове місто зустріло його запахом нещодавньої пожежі. З невідомої причини чомусь загорівся єврейський квартал, і саме він найбільше постраждав.

Біля староства – високої споруди з оригінальним фасадом – вже стояло з півдесятка бричок. Зауваживши вільне місце, Теодор повернув туди коней.

Прибулі скупчилися у дві неоднакові групи. Одна – більша, краще одягнута і… гоноровіша – розташувалася ближче до дверей староства. Лунала голосна польська мова. Було видно, що саме вони тут господарі. Друга група – п’ять чоловік – стояли осторонь і скромно мовчали.

Миттю зорієнтувавшись, Засмужний зібрався вже приєднатися до меншості, як від поляків відділився такого ж, як і він, віку чоловік.

– Драп хоче бути війтом? – здивовано запитав він.

Засмужний уважно придивився до нахаби. Його обличчя, а особливо манера говорити, видалися якимись знайомими. Він спробував згадати, де бачив цей наглий вираз, але пам’ять не могла зразу справитися з цим. Теодор гарячково згадував, дедалі дальше віддаляючись у минуле. Нарешті він співставив свою здогадку з фактами минулого і відповів так, щоб почули всі поляки:

– І це говорить людина, яка так і не змогла стати хоча б єфрейтором!?

Адам Скавронек (а це був він) перекривився. Він не чекав на таку нахабну відповідь Засмужного. Натомість поляк випнув груди і сказав:

– Так, у цісарській армії я не став навіть єфрейтором, як дехто, зате у польській дослужився до капрала.

– Ну і я закінчив війну сотником, – вставив Засмужний. – І не треба пану хвалитися.

– Зате ти воював проти нас, – не вгавав Скавронек.

– А ти проти нас.

Адам злісно подивився на свого колишнього командира і, криво усміхнувшись, впевнено сказав:

– Драп ніколи не стане війтом!

– Це тільки твоє бажання, – відказав Засмужний і, повернувшись, попрямував до своїх, українців.

Невдовзі їх почали запрошувати всередину. Хоч поляки-кандидати на війта і спробували пройти першими, викликали за списком, принцип формування якого залишався невідомим. Теодора Засмужного викликали першим, чому здивувався він сам, не кажучи вже про Адама Скавронека, який просто не знаходив собі місця.

У приміщенні, куди запросили Теодора, він побачив двох літніх чоловіків. Один сидів за масивним дубовим столом. Над ним – із розпростертими крилами коронований білий орел. Другий чоловік примостився за меншим столом осторонь. Перед ним – стосами лежали папки з паперами.

– Теодор Засмужний. 40 років. Віросповідування східного обряду. Селянин Кам’янки Лісної. Пропонується на війта церковною громадою, – не підводячись говорив канцелярист.

– Чи пан розмовляє польською? – поцікавився головний.

Як виявилося, це був повітовий староста.

– Так, вільно розмовляю, – підтвердив Теодор.

– Ще?

– Німецькою.

– Добре. Де воювали?

Засмужний пояснив. Звістку про те, що майбутній війт Польської держави воював проти цієї-таки держави, присутні зустріли не вельми схвально.

– Як ви туди потрапили? – допитувався староста.

– Мобілізували, – відповів Теодор.

Його відповідь, незалежна позиція і цілковита байдужість перед тим, що можуть не затвердити, з одного боку, не сподобалися присутнім, з іншого – імпонували їм.

– Вам відомі ваші обов’язки? – вирішив змінити тему розмови поляк.

– У загальних рисах, – відповів Засмужний.

– Ви повинні опікуватися порядком у відведеному вам селі, слідкувати, щоб люди вчасно платили податки. Ви зрозуміли?

– Так.

– Тоді можете їхати додому. Про своє рішення ми вам повідомимо невдовзі.

Засмужний попрощався і вийшов на вулицю. У відповідь на допитливі погляди поляків, він лише усміхнувся, чим остаточно зіпсував їм настрій.

Але одразу додому він не поїхав. Скориставшись з того, що він у місті, вирішив зробити деякі закупки.

Сподівання поляків і тривоги українців не справдилися в однаковій мірі: незабаром Теодора викликали знову в повіт і урочисто повідомили, що відтепер він війт села Кам’янка Лісна.

Одночасно з роботою, що навалилась на нього, Засмужний не забував про свою мрію – побудувати нову хату. Він закупив ліс, найняв сусідів (благо, грошей для цього йому вистачало), і взимку за стодолою виріс великий стос стовбурів.

Так за щоденною роботою у полі, на побудові будинку і на державній службі проминули двадцяті роки. У 1929 році настоятель місцевої церкви отець Саламон посвятив новозбудовану хату. Йому підспівував вже змужнілий вісімнадцятирічний Михайло Засмужний. Голосом він вдався у батька і віднедавна разом із ним співав у церковному хорі.