Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Засмужний пригадав собі, як на початку року до їхнього села докотилися чутки – напівправда-напівлегенда – про страшний голод у Великій Україні. Людям, які втекли від нього, не вірили, як не вірили багато чому. Саме тоді вперше почули дивне слово «колгоспи», і дітлахи всюди співали невідомо де почуту пісню:

Ніхто не знав, хто такий Йосько і що таке п’ятирічка, але слова запам’ятовувалися легко і куплет звучав всюди, навіть на весіллях…

Якось увечері постукав у двері Степан Засмужний, який єдиний серед братів виписував газети і журнали і найбільше серед усіх цікавився політикою. «Федьки» вже повечеряли і збиралися відправитися спати, як у кімнаті з’явився Степан.

– Дядьку Теодоре! – вигукнув він. – Про вас тут написали!

І протягнув журнал. Теодор, що звично сидів за столом, узяв білу книгу і поклав перед собою. Михайло підійшов ближче. На титульній сторінці чорними літерами було виведено «Талергофскій альманахъ».

– Що це? – здивовано запитав Михайло.

– Талергофський альманах. Перевидання. Перший випуск, як ви пам’ятаєте, дядьку, вийшов десять років тому до річниці початку війни, а це вже четвертий.

– Ну і що? – підвів очі Теодор.

– Подивіться на букву «З».

Теодор погортав альманах, знайшов потрібну сторінку, пошукав по прізвищах і, нарешті, натрапив на потрібне.

«ЗАСМУЖНЫЙ Федор Н., крест., Каменка Лесная (Рава-Русская), арест. авг. 1914, Терезин и Талергоф. В 1915 году призван в армию».

– Ну як? – радісно поцікавився Степан.

Складалося враження, що в альманасі йдеться про нього і цей факт йому дуже лестить.

– Може бути, – обережно відказав Теодор.

– Там і про інших каменюхів є, – продовжував Степан.

– Всіх?

– Всіх, хто побував у таборі.

– Ти залиши мені зараз журнал, – попросив Теодор. – Прочитаю – віддам.

Степан кивнув головою на знак згоди і махнув Михайлові, щоб вийшов поговорити. А Теодор залишився один. Жінки зачинили за собою двері у сусідню кімнату: піврічному Феді останнім часом було погано, піднялася температура, тому його лікували своїми, «бабськими» методами.

А Теодор повільно перегортав сторінки альманаху. Це видання випустило відроджене москвофільське товариство, тому воно було на російській (вірніше, старо-російській) мові. Розуміючи, що товариство мимоволі стало причиною його поневірянь, Теодор Засмужний майже одразу ж після Талергофа порвав з ним усілякі стосунки. Саме тому він відмовився від, здавалося б, грошовитої пропозиції очолити місцеву філію «Сельробу», саме тому він проігнорував запрошення на масштабний Талергофський з’їзд, що мав відбутися незабаром, – надто вже болісними були спогади про минуле. І ще одне утримувало Теодора: зараз «Сельроб» був не так русофільським, як прорадянським, а ті новини, що долітають через Збруч, зробили Засмужних антипатами комуністів.

Теодор не вчитувався у текст, лише дійшовши до алфавітного списку, ковзав поглядом по прізвищах. Незважаючи на антипатію до москвофілів, Засмужний не міг не відзначити досить-таки хорошу об’єктивність у висвітленні і подій, і окремих людей. Серед перелічених він знайшов багато знайомих – і тих, хто помер у цьому пеклі, і тих, хто пережив його. Зрештою, багато з тих «щасливчиків» невдовзі загинули на фронті.

Теодор Засмужний відірвався від читання. Щоразу більше його знайомих, друзів, просто випадкових людей, з якими його звела доля, вже відійшли засвіти. Куди поділася нерозлучна «камінецька четвірка»? Лежить під чужим австрійським небом, можливо, вже і без хреста, Осип Бучма; на річці Ізонцо в Італії загубилася могила Михайла Березовця (а чи була взагалі могила?); повернувся з фронту і не пережив «іспанки» Максим Холод. Лише він один залишився живий. З газет дізнався про насильницьку смерть колишнього командира Юліана Головінського – у 1930 році його вбили польські власті; ще раніше надійшла звістка, що помер останній цісар Карл.

Теодор зітхнув. Що ж, «снаряди рвуться поруч», як влучно говорив колись Гнат Бишко, правда, зовсім з іншого приводу. Цікаво, він-то хоч живий, чи також приєднався до більшості?

Першого червня 1937 року з протилежних боків гостинця Рава-Руська – Львів у присілку Гораєсь на камінецьку дорогу одночасно з’їхали дві підводи. Вже з першого погляду стало зрозуміло, що з’явилися вони тут з однакової причини: фірмани правили парою коней, на задній лавці сиділо по одному пасажирові, а перед ними лежили валізи і скрині. Єдине, що розрізняло їх, було те, що на одному з пасажирів була чорна сутана. Інший був цивільний.