Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Тому пізньої осені, після того, як Олексій Кульчицький відпустив дітей додому (надворі сутеніло рано, а дітям ще добиратися до розкиданих хуторів), у двері шкільної кімнати постукали і, дочекавшись запрошення, на порозі з’явився Петро Липак.

– Ви до мене? – здивовано запитав вчитель.

– Так, якщо ваша ласка, я хотів би поговорити з вами, – відповів Липак.

– Я вас слухаю. – Кульчицький показав на лавку. – Ви, як я знаю, не батько мого учня.

– Ні, пане вчителю. Я поки що не батько. Я тут з іншої причини.

– Я весь увага.

– Пане вчителю! – почав Липак. – Хоча, я думаю, вам буде приємніше звертання «товаришу»!

Олексій Кульчицький завмер. Він злегка здригнувся, майже непомітно, але це помітив відвідувач. Помітив і поспішив заспокоїти.

– Прошу мене не боятися, товаришу! Як і ви, я належу до Комуністичної партії Західної України.

Але Кульчицький вже опанував себе.

– Боюся, вас увели в оману, – сказав він. – І я не є комуністом.

Почувши таке, Липак недовірливо подивився на вчителя і спробував викликати співрозмовника на відвертість.

– Ви не думайте, я не провокатор! – примирливо мовив Петро. – Кажу ж, ми з вами єдині комуністи у селі.

– Пане Не-Знаю-Як-Вас-Звати! – терпляче відказав Кульчицький.

– Липак. Петро Липак.

– Отже, пане Липак! Чи, якщо вам приємніше, товаришу Липак! Ще раз повторюю, ви помилилися і я не є членом ніякої з політичних партій.

– Ну, як же, – розгубився Липак. – У селі тільки і говорять, що через те, що ви були членом КПЗУ, вас і відправили сюди із Рави-Руської, де ви вчили у гімназії.

– Ви це правильно сказали – був. Саме був.

– Тобто?

– Я дійсно був у компартії.

– А тепер? – не зрозумів Липак.

– А тепер я не є у ній.

– Чому?

– Пане Липак! Згодьтеся, що це запитання надто особисте, і я дозволю собі на нього не відповідати.

Спіймавши чергового облизня, Липак закінчив цю неприємну для них обох розмову. Маючи деякі зв’язки у повітовому комітеті, він мав намір все ж дізнатися про минуле нового вчителя.

Але наступні події спочатку відклали у довгий ящик виконання цього наміру, а невдовзі взагалі стало не до цього. Громом серед ясного неба для Липака (і для всіх комуністів Західної України) стала звістка, що Комінтерн звинуватив у націоналізмі і розпустив Компартію Польщі, а разом з нею і КПЗУ.

«Головний комуніст» села просто перестав хоч щось розуміти. Він вважав себе несправедливо ображеним, але звинувачував у цьому чомусь вчителя Олексія Кульчицького. Відкрито проти нього Липак не виступав, але злобу затаїв.

А Засмужним було не до розборок у міжнародному комуністичному русі. У березні Ганна народила дівчинку, яку вже за традицією назвали в честь баби Пелагеї. Тут вже не лише старий Теодор, а й Пелагея ходила гоголем і не могла натішитись онучкою. Здавалося, доля провела її через випробування лише для того, щоб син міг продовжити рід Засмужних.

А Михайлові не залишалося часу для роздумів. Родина, що поповнилася, вимагала щораз більшої уваги. Батько зовсім віддав синові господарку, не забуваючи, тим не менше, постійно надавати «корисні консультації», чим щоразу нервував Михайла. На цьому ґрунті у них неодноразово виникали суперечки – тут зіткнулися два тверді характери.

І все ж суперечки рано чи пізно закінчувалися, затихали чи просто забувалися за щоденними справами. А десь у світі події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Засмужні розуміли, що полум’я війни невблаганно наближається до їхніх осель.

Однієї погожої неділі, коли відправа у церкві завершилася, а прихожани не поспішали розходитися по домівках, обидва Засмужних – Іван і Теодор – сиділи на лаві праворуч воріт церкви. Теодорові дуже хотілося закурити, але він не смів цього робити перед Божим храмом. Брати мовчки спостерігали за молоддю, яка зібралася в окремі групи і щось обговорювала. Швидше за все мова йшла про сьогоднішню виставу, яку місцева «Просвіта» давала після вечірні.

А братам згадалися часи, коли тут, на майдані перед церквою, вирішувалися долі: звідси вони йшли до війська, звідси починалися їхні поневіряння. Звідси відправився на свою «талєргофську Голгофу» Теодор.

– Старіємо, Іване! – похитав головою Теодор. – Вже й не віриться, що стільки часу минуло.

– Тридцять п’ять, – згодився старший брат. – Півжиття, не менше.

– Півжиття? – усміхнувся Теодор. – Дай-то Боже. А то бачиш, що у світі діється!

У цей час у ворота виходив Олексій Кульчицький. Теодор Засмужний покликав його.