Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Червона армія перейшла Збруч і спішить нам на допомогу, – радісно повідомив він.

– Кому це нам? – допитувався Олексій Кульчицький.

– Нам. Мені, всім біднякам. І навіть вам, пане професоре, хоч ви і вийшли з рядів компартії.

– Ви, пане Липак, також. Я дійсно вийшов, а вас з неї виключили як націоналіста, – відповів вчитель.

Липак прикусив губу. Йому щоразу ставало погано, коли хтось згадував про те, що з ним сталося.

– Це була жахлива несправедливість, – сказав він. – От побачите, Червона армія прийде і в усьому розбереться.

А через декілька днів у селі з’явилися перші червоні. Вже перший вигляд солдатів заставив старого солдата Теодора Засмужного похитати головою. Дорогою, що пролягла через село, йшла колона червоноармійців. На чолі колони крокували два командири, одягнуті досить-таки охайно і зі смаком. Зате солдати виглядали зовсім інакше. Найперше, що кидалося в очі, це була дивна гостроконечна шапка з великою червоною п’ятикутною зіркою. Хоч надворі і було по-вересневому тепло, на солдатах були довгі аж до щиколоток коричневі шинелі, з-під яких можна було побачити обмотані зеленими обмотками ноги. Довгі гвинтівки з такими ж довгими штиками довершували картину.

Старші Засмужні стояли на городі і мовчки спостерігали за черговими зайдами.

– Хіба це військо? – невдоволено мовив Іван. – Страхопуди, та й годі! Ось наші жовніри одягнуті з голочки. А ці…

– От тільки де тепер ці наші жовніри, одягнуті з голочки? – відповів Теодор. – Нема. А ці ось є.

– Дивись-дивись! – схопив його за руку старший брат. – Чи не Петро Липацький там на дорозі?

Теодор, що мав чудовий зір і вільно читав без окулярів (а їх ще треба було купити за великі гроші!), прижмурив очі. Так, Іван не помилився. На дорогу перед колоною вибіг радісний Петро Липак. І не просто вибіг, а тримав у руках червоне знамено. Цьому здивувалися не лише Засмужні, але й червоні командири. Вони подали команду, і колона зупинилася.

Що там говорив Липак з командирами, Засмужні не чули, але радісний вигляд Петра й усміхнені обличчя командирів свідчили, що їхня зустріч була приємною для обох сторін.

Несподівана затримка війська стала неначе командою для селян. Вони спочатку обережно, по одному, виходили зі своїх обійсть і несміливо підходили до військових. Теодор з Іваном залишилися на місці. Око Засмужного вловило одну особливість: до солдатів підійшли лише бідні селяни, або й просто батраки, що не мали своєї землі і заробляли на своє прожиття наймами.

– Ось і прийшла їхня влада, – задумливо сказав Теодор. – Дивись, як радіють!

– Хто знає, може, це на краще, – обережно мовив Іван. – За Польщі вони досить настраждалися.

– А ти ні?

– Та я хоч землю мав! А вони ні.

– А хто їм заважав? Тільки лінощі. Більше ніхто.

Червоні командири, видно, не мали наміру зупинятися у Кам’янці Лісній надовго, бо один з них щось сказав Липакові, віддав йому честь і вже збирався дати команду рушити вперед, як цьому завадила нова обставина.

Із західної сторони села на дорозі з’явилися чотири мотоцикли з колясками. У Кам’янку Лісну в’їхало вісім військових. Їхня поява стала несподіванкою для всіх: і їх самих, і червоних, і Петра Липака, що з розгубленості аж випустив з рук червоного прапора.

Це був авангард німецької армії, який відірвався далеко вперед. Офіцер, що їхав на першому мотоциклі, вдарив солдата перед собою у плече, і мотоцикли зупинилися у тридцяти метрах від червоноармійців.

Усі чекали, чим закінчиться ця зустріч. А німецький офіцер спокійно зіскочив з мотоцикла і впевнено попрямував до колони. Йому на зустріч рушив один з червоних командирів. Вони зустрілися якраз навпроти того місця, де стояли Засмужні. Обидва офіцери віддали один одному честь. Німець першим подав руку. Росіянин лише на мить затримався. Їхні руки зустрілися у міцному потиску. Так зустрічаються союзники, солдати, що виконують спільну місію.

Про що говорили офіцери дружніх армій, Засмужні не чули, але невдовзі німець повернувся до своїх солдатів, і мотоцикли, розвернувшись, зникли там, звідки з’явилися, а колона рушила за ними услід.

Скоро на дорозі залишилися лише деякі селяни, які про щось розпитували Петра Липака. А він стояв розгублений на дорозі, міцно стискуючи в руці древко прапора, і не знав, що відповісти.

Подальші події дещо заспокоїли «головного комуніста» села. Його спочатку призначили головою села, а потім і відповідальним за проведення виборів.