Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Пане професоре! Підійдіть сюди.

Кульчицький, який вже звик, що до нього так звертаються, зупинився перед братами.

– Пане професоре! Що пишуть в газетах?

Вчитель лише тепер надів на голову капелюха, зручніше оперся на тростину.

– Закликають населення Жечі Посполитої згуртуватися навколо уряду у його намаганні відстояти місто Данциг, – дещо саркастично відповів він.

– О, так! – згодився Теодор. – Це саме те, без чого я не можу спокійно спати.

– А хто хоче його відібрати? – запитав Іван.

Він останнім часом зовсім не цікавився політикою.

– Ой, Іване! – похитав головою молодший брат. – Важко мені з тобою. Не цікавишся ти нічим. А так не можна. А то одного ранку прокинешся і дізнаєшся, що більше немає у тебе вільного міста Данциг. Як ти будеш після того жити?

Іван не розумів єхидства у відповіді Теодора, зате Кульчицький широко усміхнувся. Він оцінив влучні слова Засмужного.

– Як ваш внук, пане Засмужний? – поцікавився він, щоб якось виручити Івана. – Я з ним декілька разів говорив і мушу сказати вам, що у нього є великий потенціал.

– Це так, – згодився задоволений такими словами Теодор. – Я й сам бачу, що з Феді ми не матимемо робітника на полі. Інше йому до душі.

– Що ж, не знати, що краще, – відказав вчитель, злегка підняв капелюх на знак прощання і попрямував до школи.

Закінчення розмови Іван Засмужний прослухав мовчки і похмуро.

Ця пам’ятна п’ятниця почалася звично, як й інші дні. Хоч це і був перший день осені, він нічим не відрізнявся від попередніх літніх днів. Хто не встиг докінчити вчорашню «літню» роботу, докінчував її уже восени.

Єдине, що відрізняло цю п’ятницю, було те, що діти знову пішли до школи після літніх вакацій. Пішли, але майже одразу повернулися назад. На здивовані запитання батьків відповідали, що їх відпустив пан вчитель, бо «почалася війна».

Неначе у підтвердження цих, здавалося б, безглуздих дитячих слів заговорив дзвін на старій дерев’яній дзвіниці. Навчені попереднім досвідом, каменюхи, особливо старші, зрозуміли – дійсно, війна, але хто на кого напав, було незрозуміло. Польща, здавалося, жила мирно з усіма своїми сусідами.

Лише вже пополудні Олексій Кульчицький, який встиг з’їздити у повіт і повернутися в село, повідомив, що на Польщу напали Німеччина і Словаччина. На цьому, власне, закінчувалися всі новини. Ніхто не знав, де ідуть бої, хто перемагає, чи довго триватиме війна і, найголовніше, чи мобілізують резервістів, яких у Кам’янці Лісній було багато.

Зрештою, Михайло Засмужний міг за це не переживати. Він не служив в армії за мирного часу, не чіпатимуть його і тепер, зате брати Степан та Дмитро підлягали мобілізації, якщо тільки вона почнеться.

Війна, яка тривала десь далеко на заході країни, однак, розладнала всю роботу тут, на сході, і якщо селяни й працювали на своїх городах, то лише за звичкою, по інерції. Хоч ніхто достеменно не знав про справжню картину війни, усі з нетерпінням чекали звісток.

Хоч як би там було, стало зрозуміло одне: двадцятилітнє мирне життя закінчилося цього вересневого ранку.

Подальші події принесли деяку надію у близьке закінчення війни. Вже в неділю всюдисущий Кульчицький повідомив, що Польщі на допомогу прийшли Англія і Франція, і цього Гітлер не витримає. А ще через день на щитку біля церкви хтось вивісив наказ про мобілізацію резервістів. Згідно з ним, усі чоловіки до 50 років, які у свій час служили у польській армії, підлягали мобілізації для захисту вітчизни.

«Ожел бялий» з усіх сил намагався захищатися.

Не знати чому, але до Кам’янки Лісної мобілізаційна комісія у призначений день не прибула. Чоловіки з клунками, рюкзаками й валізами, оточені заплаканими дружинами і матерями, почекали до самого вечора і під вдячні молитви жіноцтва розгублені розійшлися по домівках. Вже пізніше з’ясувалася і причина цього: поляки програвали війну на всіх фронтах, у державному апараті панував хаос і метушня, тому про Кам’янку Лісну просто забули. Коли ж згадали, було вже пізно.

Адміністрації на місцях самоусунулися від управління, де зараз перебували уряд і президент, не знав ніхто. Єдиною інституцією, де ще панував порядок, була армія, але вона була десь на заході і відбивала атаки ворога.

Ще одну новину, ще неймовірнішу за першу, приніс Петро Липак. Останній рік він старався не висуватись, на збори і масові гуляння не ходив; здавалося, щось вичікував. Як виявилося, саме цієї новини.