Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– А дітей?

– І дітей також.

Теодор лише переглянувся з Михайлом.

Коли розвиднилося зовсім, виявилося, що така участь спіткала й родини з інших хуторів. Серед них найбільше було польських осадників, правда, траплялися і заможні українці.

Наступний удар село отримало ближче до обіду, коли зі школи підозріло швидко повернулися діти. З їхніх слів каменюхи дізналися, що цієї-таки ночі забрали вчителя Олексія Кульчицького. На запитання, що відбувається, Петро Липак відповідав, що поляків вивозять з ісконно українських земель, багатих селян розкуркулюють, щоб було де взяти землю для роздачі біднякам, вчителя заарештувало НКВС за антирадянську пропаганду, звинувативши його у тому, що він говорив, що Німеччина нападе на СРСР.

Вже навчені гірким досвідом ніхто з каменюхів не поцікавився у Липака, звідки про це стало відомо відповідним органам.

На Кам’янку Лісну опустився покров мовчанки і страху.

Михайло заїхав на подвір’я, везучи на возі щойно скошену траву. На призьбі перед хатою сидів батько, а перед ним стояла сестра Ганна. Вони про щось говорили. Михайло неспішно розвернув коней перед стодолою, скинув траву, розпріг коней. Восьмирічний Федя заніс збрую у стайню. Тут Михайла закликав до себе батько.

– Михайле! – почав Теодор. – Тут Ганна просить про допомогу. Треба помогти.

– Що робити? – звернувся Михайло до сестри.

– Степан і Дмитро переказували, щоб їм привезли щось поїсти. Особливо жирного, бо вони в тому війську голодують, – відповіла Ганна.

(Двох Засмужних, як і декількох інших каменюхів, місяць тому забрали до війська, на перепідготовку. Михайло у цей список не потрапив.)

– Повезеш? – запитав батько.

Михайло знизав плечима.

– Та хіба то далеко? Повезу.

(Степан і Дмитро служили у Потеличі.)

– Тоді я зараз принесу, – зраділа Ганна. – У нас уже все приготовлено.

– Треба встати рано, – сказав Теодор, дивлячись услід племінниці.

– Так, десь коло четвертої, – згодився Михайло. – Хочу встигнути повернутися ще до церкви.

– Ну, тоді і лягати треба рано. Ти не хвилюйся, я тебе збуджу. У мене і так останнім часом чомусь тривожний сон.

Поки Михайло порав по господарству, повернулася Ганна з чималеньким клунком.

– Сало, масло і сметана, – пояснила вона.

Перед тим, як лягати спати, Михайло вийняв з комори ровер і оглянув його. Не хотілося вставати удосвіта і ремонтувати засіб пересування. Зрештою, техніку, навіть таку примітивну, завжди тримав у чистоті і справності, тому залишилося лише пару раз качнути насосом і відправитися спати. Завтрашня неділя обіцяла бути довгою.

Здавалося, лише тільки мить тому Михайло притулив голову до подушки, як почув, що у плече хтось тормосить. Розплющив заспані очі. Над ним стояв батько.

– Пора! – сказав він.

– Яка година? – спросоння запитав Михайло.

– Вже доходить до четвертої.

Михайло, стараючись не розбудити дітей, обережно підвівся, узяв поскладаний на лавці одяг і вийшов одягатися на кухню. Там мама вже поставила на стіл нехитрий сніданок.

Вже досить добре розвиднілося, коли Михайло прикріплював клунок на багажник ровера. У відкритому вікні сидів Теодор і спостерігав за діями сина. Раптом на півночі, зі сторони Сокаля, почувся грім. Михайло відірвався від роботи.

– Тату, що це таке? – запитав він. – Гроза?

Теодор довго не думав.

– Ти знаєш, Михайле, то – війна!

– Війна? – здивувався син. – Яка війна? Так просто може початися війна?

А гуркіт тривав далі.

– То мені їхати?

– Дивися сам. Бачиш, з боку Рави не чути. Може, там і немає нічого.

Михайло хвильку подумав.

– Поїду, – вирішив він. – Хлопці чекають на їжу.

– То з Богом! – мовив Теодор і перехрестив сина.

Михайло закинув ногу на ровер і поїхав. Ґрунтова дорога була твердою і сухою, лише трава блистіла крапельками роси.

Чудовий велосипедист, Михайло сподівався подолати відстань за дві години.

Села, через які пролягла дорога, ще спали, лише де-не-де прокинулися півні і вже нагадували господарям, що пора вставати.

Невиразний гул заставив Михайла підняти голову. На чистому без хмаринок небі кружляли два літаки – більший і менший. На крилах першого нечітко виднілися чудернацькі хрести. З усього було видно, що він і був господарем становища. Німець легко виходив з небезпечної позиції, відхилявся від трасуючих куль, що їх раз у раз випускав літак з червоними зірками на крилах. Ось німецький літак легко відхилився від чергової траси, здійснив чудернацький маневр і опинився над ворожим літаком. На цей раз радянський льотчик отримав усю порцію вогню. Поблизу його хвоста з’явилася цівка диму, спочатку ледь помітна, але потім вона збільшувалася, чорніла, і підбитий літак полетів кудись на схід, дедалі більше знижуючись. Десь за Добросином він зустрівся з землею.