Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Михайло передав дочку, що увесь час сиділа у нього на руках, Ганні і з іншими молодшими чоловіками заспішив до сказаного місця, а старші повільно рушили услід.

Ще здалеку вони помітили, як односельці витягують з рову чиєсь нерухоме тіло.

– Наш? – запитав Теодор Засмужний.

– Наш, – відповів Михайло.

– Хто?

– Петро Липацький.

Чоловіки обступили розпростерте на дорозі тіло. Обличчя нещасного було побите, все у крові; закривавленою була і сорочка.

– Хто ж його так? – запитав Іван Засмужний.

– А ось ті, кому Петро і служив. Видно, не хотіли возитися з ним або німці завадили завезти в район. От тут і застрелили.

– Що ж робити?

– А що робити? Давайте віднесемо додому. Єва завтра поховає. Нехай хтось приїде возом.

А назавтра у село повернувся Дмитро Засмужний. З його слів виходило, що його полк потрапив в оточення і повністю здався у полон. Зразу ж тих червоноармійців, які жили на цій території, відпустили по домах, а інших загнали у тимчасові табори.

На запитання, де Степан, Дмитро відповів, що той потрапив в інший підрозділ, якому вдалося вирватися з оточення.

Крайсгауптманшафт Рава-Руська. Дистрикт Галичина. Генерал-губернаторство.

Серед величезної території України, зайнятої німецькою армією і розділеної нею ж, загубилося невелике село Кам’янка Лісна. Ті два німецькі солдати на самому початку війни виявилися чи не єдиними окупантами, яких бачили каменюхи. Звичайно, жителі села зустрічали німців у Жовкві чи Раві-Руській, але у саме село вони не заїжджали. Натомість буквально через місяць після того, як радянські війська залишили навколишню територію, селян зібрав Микола Зелений, молодий хлопець з Боброїдів, і сказав, що його призначили поліцаєм у селі, що він має слідкувати за порядком, збирати контингент, і якщо односельці чемно виконуватимуть ці дії, то німці сюди не навідаються.

Оскільки це мало чим відрізнялося від тих податків і поборів, що каменюхи перетерпіли за попередніх влад, на тому і розійшлися.

Ранньою весною 1942 року раптово захворіла на дифтерію і миттєво згасла щебетушка Палазя. Її смерть надовго вибила Засмужних із звичної колії.

Але життя брало своє, і ця трагедія – ні, не забулася, лише відходила кудись далеко. Інше виходило на перший план. Микола Зелений у неофіційній розмові з людьми попередив, щоб він не бачив у них свиней, бо німці обов’язково заберуть їх. Він не сказав «не тримати», лише «щоб я не бачив». Люди його зрозуміли і майже кожен свиню тримав, правда, у таких сховках, що одразу і не знайдеш; і свиней били, але не звично ножем у серце, як за мирного часу, а щоб не кричали, задушували мішком з попелом.

Каменюхи намагалися менше потикатися у міста, де хазяйнували німці, відбувалися облави на жидів, але у них іноді потрапляли й українці. Такі облави звичайно закінчувалися для перших у кращому випадку в гетто, а для других довгою дорогою у Німеччину. Доводилося відсиджуватися вдома, подалі від гріха.

А літньої ночі 1943 року у хату Засмужних постукали.

Михайло, розбуджений Ганною, швидко накинув на себе кабат і вийшов надвір. При світлі повного місяця він розгледів двох озброєних чоловіків. Ще одного він зауважив біля стайні.

– Хазяїн! – звернувся один. – Коней маєш?

Звичайно, безпечніше було відповісти негативно, але цей третій недаремно шастає біля стайні – перевірив все.

– Так, – відповів Михайло.

– Дорогу на Пристань знаєш?

– Ні.

– А до якого місця знаєш?

– До Любелі.

– Запрягай коня! Покажеш!

Хоч він і говорив українською, його вимова не була галицька, і Михайло зробив висновок, що перед ним наддніпрянець.

– Дозвольте я одінусь, – сказав Михайло.

– Тільки швидко.

Михайло хотів закрити за собою двері, але незнайомець підставив ногу.

– Нехай будуть відкриті, – сказав він.

Відкриті то відкриті. Михайло зайшов до хати. Батько вже прокинувся і стояв посеред хати.

– Хто? – запитав він.

– Не знаю.

– Що хочуть?

– Провести до Пристані. Я сказав, що знаю тільки до Любелі.

– На коні?

– Угу.

Михайло почав швидко вдягатися.

– Зупинишся у Валька, – говорив Теодор. – Чекай мене там.

– А ви чого? – здивувався син.

– Знаю чого. Ну, з Богом! Не наривайся на неприємності.

– Не маленький, – відповів Михайло і знову вийшов надвір.

Він повільно зайшов до стайні і вивів Гнідка, свого найслабшого коня, осідлав його і вивів зі двору. Біля паркану на нього вже чекав з десяток вершників.