Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Навіщо ти його загнав? – невдоволено запитав Теодор.

– А ви, дядьку, осідлали б здорового коня, а не цю шкапу, – незлобно відповів Валько. – То і не загнав би його. І приїхав би вже давно.

– Та то не знати, чи вернули б його назад, – непевне сказав Теодор.

– Може, ви і праві.

Лише тепер Михайло зауважив під воротами запряжену двома кіньми підводу, на якій приїхав батько.

– Вертаємося додому, сину, – сказав Теодор.

– Та давайте хоч поснідаємо, – зупинив його господар. – Хоч нерви заспокоїмо.

– Та чого будемо вам набридати! Ви і так переживали через нас!

– Та більше вже так не будемо! – усміхнувся Микита. – Дядьку Теодоре! Прошу – не відмовляйте! Мені треба заспокоїтися. Та й вам, бачу, також.

– Залишіться, – подала голос і його жінка. – Поснідаєте, тоді і поїдете додому. І коні відпочинуть.

– Тільки недовго, – згодився Теодор. – А то не лише ви – наші також переживають. І ще не знають, що все закінчилося добре…

Ця пригода так і залишилася б лише однією з багатьох, якби не отримала несподіване продовження через десять днів. Правда, що наступні події мають якесь відношення до тієї нічної прогулянки, Теодор мав дуже великий сумнів.

У ту суботу десятирічний Федя, як звичайно, з хлопцями пас худобу. День видався погожим, сонце світило яскраво, але не пекло, тому хлопці – Федя з сусідами Грицем і Миколою – скинули з себе сорочки і засмагали, розлігшись на траві. Цю роботу хлопці любили найбільше, тим більше що на вигоні трави було досить, наросла після недавніх липневих дощів. Корови повагом паслися, неспішно мерзаючи, шкоди не робили, з пасовиська йти не збиралися.

Розмови точилися навколо сьогоднішнього купання, яке чекало на них в обід. Від майбутньої насолоди хлопцям аж млосно стало.

Вони лежали, дивлячись у бліде синє небо, як раптом до їхніх вух долинув невиразний шум з-під лісу. Хлопці підвелися. Перед ними відкрилася велична картина. На кілометр звідси дорогою попід Білим лісом у напрямі на захід рухалася колона партизанів. Вона розтягнулася на весь видимий простір. Озброєні люди йшли пішки, їхали на конях і возах, коні тягли гармати. Партизанів було багато, не менше тисячі. Це був рейд партизанського з’єднання Ковпака.

Враз інший звук змусив хлопців обернутися. Ґрунтовою дорогою, що пролягла між хлопцями і рідним селом, гуркотіла колона німецької техніки. Танки, танкетки, бронетранспортери рухалися у протилежний бік, на схід.

Від несподіванки камінецькі хлопці аж присіли. Вони виявилися на відкритому вигоні поміж двох озброєних колон. Якщо у когось не витримають нерви, хлопцям не врятуватися.

Але нерви не здали ні у кого. Обидві колони розминулися: червоні партизани пішли у Польщу, а німці на Східний фронт.

Як тільки все заспокоїлося, хлопчаки зігнали череду і погнали її додому, де за них вже почали переживати.

Сонце ще не встигло розігнати останню темряву, позаганяло її у закутки, коли у вікно крайньої хати присілка обережно постукали. Теодор Засмужний прокинувся одразу.

– Михайле! – покликав він сина.

За мить з сусідньої кімнати з’явилася темна постать.

– Хтось прийшов.

Син підійшов до вікна. Через шибку він побачив невиразні обриси людини.

– Господарю! Відчиніть!

Михайло запитливо подивився на батька. Той порухав великі білі вуса, щось міркуючи.

– Вийди, подивись, хто такі.

Михайло накинув на сорочку кабат, вийшов у сіни, відкрив двері. Перед ним стояли двоє озброєних людей у військовій формі. До якої армії вони належали, він не розпізнав. Зате помітив, що за рогом будинку стояли ще двоє.

– Москалі в селі є? – запитав один.

– Зараз немає, – відповів Михайло. – Вчора були, але кудись поїхали.

– А в інших селах? У Пирятині?

– Не знаю. Вони весь час змінюються.

– Нам би перебути до ночі, – благально сказав прибулий.

За спиною Михайла виник батько.

– Треба – переховаємо! – сказав він. – Скільки вас?

– П’ятеро.

– Михайле, відведи їх у криївку. Ви посидьте там трохи, потім зваримо обід – поїсте.

– Дякую, дядьку! – сказав військовий і, кивнувши іншим, попрямував за Михайлом.

Той підійшов до стодоли, обійшов її з півночі. Там був прилаштований невеликий навіс, де від негоди ховали нарубані дрова. Михайло відкинув кілька полін, намацав ледь помітне кільце і, схопивши його рукою, підняв невелику ляду, під якою чорнів отвір.

– Лізьте! – тільки і сказав Михайло.

Всі п’ятеро один за одним невеличкою драбиною спустилися у невелике приміщення. Криївка, з усього видно, розрахована була на двох, максимум трьох. Але несподівані гості не скаржилися – не час для зручностей.