Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Чого це?

– Розбуди. Справа у мене до нього є.

Господиня недовірливо подивилася на Засмужного, поставила відро з водою на землю і зайшла до хати. Невдовзі на порозі з’явився заспаний інженер.

– Ну що там ще? – невдоволено запитав він, солодко позіхаючи.

– Вам би негайно поїхати звідси, – просто сказав Михайло.

– А це чому?

– Я тільки що з Рави. Почалася війна.

Почувши таке, Воронцов застиг, неначе вражений стовбняком. Він чомусь одразу повірив у почуте, а Михайло не став чекати, поки той «відімре». Він укотре сів на ровер і поїхав до свого дому. Вже під’їжджаючи до воріт, почув дрібний тупіт позаду. Оглянувся. Це галопом покидав Кам’янку Лісну кінь інженера Воронцова.

Війна вкотре оминула Кам’янку Лісну стороною. Танкові колони генерала Гудеріана рвалися вперед, кліщами обходячи великі військові з’єднання Червоної армії, залишаючи їх у котлах. Десь там точилися бої, гинули люди, а каменюхи продовжували жити як раніше. Ніхто не переживав від чергової зміни влади, лише Петро Липак телефонував у район, щоб вислали по нього машину – потрібно було вивести важливі документи.

У п’ятницю машина, нарешті, прибула, але зовсім не така, на яку той сподівався. З раннього ранку біля хати Липака зупинилася невелика крита машина, з якої вийшли троє військових з малиновими кашкетами. Це був знаменитий «чорний ворон». Селяни бачили, як військові вивели Липака, який нічого не розумів, кинули у «воронок», і машина зникла. Вже пізніше жінки запитали його заплакану матір. Вона ледве змогла розповісти, що її сина звинувачують у тому, що він заперечував можливість війни з Гітлером і написав анонімку на вчителя Кульчицького.

Те, що Олексія Кульчицького засудили саме за те, що той не заперечував таку можливість, було принаймні дивно.

А увечері усі Засмужні зібралися на подвір’ї у сусідів, де відзначали хрестини новонародженого хлопчика. Під розлогою яблунею поставили довгий стіл, за яким сиділо зо два десятки каменюхів. Гостина вже доходила до кінця, коли біля воріт зупинилися два велосипедисти. Це були літнього віку озброєні гвинтівками німецькі солдати.

За столом запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся, боячись навіть рухом викликати невдоволення прибульців. А солдати зайшли на подвір’я, оглянули «трапезників» і звернулись до господині:

– Мамка, дай яйка!

Перелякана господиня подивилася не на чоловіка, а чомусь на Теодора Засмужного. Той підвівся, повагом вийшов з-за столу.

– Wie können wir Ihnen helfen? [27]

Здивовані солдати переглянулися.

– Звідки ви знаєте німецьку? – поцікавився старший. – Ви німець?

– Ні, – відповів Теодор. – Просто я служив в австрійській армії. То що ви хочете?

– Чи не можете ви продати нам яйця?

Засмужний обернувся до господині.

– Меланко! Дай їм яєць!

– Скільки? – занепокоїлася вона.

– Та дай з десяток. Не обіднієш, а вони відчепляться.

Сподіваючись на таке легке вирішення несподіваної проблеми, Меланія заспішила до курника і невдовзі повернулася, несучи у запасці знесені сьогодні яйця. Їх було більше, ніж десять, але жінка віддала б ще більше, щоб непрохані гості відчепилися.

– Nein! Nein! – замахав руками один із солдатів. – Засмажте!

– Приготуй їм яєчню, – переклав Теодор.

– Як? – запитала Меланка. – Тверду чи на м’яко?

У відповідь на запитання Засмужного другий німець покрутив кистю руки, мовляв, перемішати.

– Перемішай їм.

– Як то?

– Та подобається їм так! Давай скоро.

Меланка заспішила до кухні, а решта залишилися на дворі.

– Миколо! – звернувся Теодор до господаря. – Принеси панам солдатам випити.

Але солдати від випивки відмовилися. Натомість старший сказав:

– Там у вас у рові лежить чиєсь тіло.

– Де? – занепокоївся Теодор.

– При в’їзді у село. Не порядок це. Негайно приберіть!

– Приберемо, – пообіцяв Засмужний.

Тим часом господиня принесла повну пательню ячниці, що парувала. Задоволені німці пересипали яєчню у казанок, після чого молодший дістав з кишені зім’яту банкноту.

– Bitte! – простягнув він господині.

Краєм ока Теодор помітив, що це польські гроші, але раніше він їх не зустрічав.

Солдати знову сіли на велосипеди і поїхали на схід. За столом почулися полегшені зітхання.

Але Теодор охолодив їх.

– Німці казали, що перед селом у рові хтось лежить, – сказав він.

Чоловіки підвелися.

– Михайле! – покликав Теодор сина. – Подивись, хто це. Може, хтось з наших. І не пускайте дітей, не для їхніх очей це.