Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Колона складалася з танків, вантажних машин, закритих брезентом «катюш», звичайних автомобілів. Вони неслися дорогою, з-під коліс і гусениць навсібіч летіла галька, а зовсім поруч, за якийсь метр у рові втиснулися у землю шестеро людей. Добре, що рів був досить глибокий і світло фар не діставало туди: зелена військова форма чудово вирізнялася на фоні жовтої випаленої сонцем трави.

Але минулося. Остання «катюша» освітила місце схованки, і знову настала темрява, ще чорніша, аніж раніше. Командир полежав ще деякий час, потім обережно підвів голову, оглянувся. Тихо.

– Пішли, – сказав він тремтячим голосом.

Перебігти дорогу було секундною справою. Михайло провів їх тільки йому знайомими рівчаками, посадками, якнайдалі від доріг і присілків. Більше їм не зустрівся ніхто. Коли зліва зачорніли будинки, Михайло зупинився і тихо сказав:

– Пирятин. Вам – туди.

І показав рукою на ледь помітну лісову дорогу.

– Дякую, друже! – потиснув йому руку старший. – Дякую за все. Але вам повертатися небезпечно.

– Я знаю, – відповів Михайло. – До ранку я переночую у родини. Це неподалік.

Він враз розчинився у темряві, неначе і не було.

– Знаєте, хлопці, що я думаю, – мовив старший. – Поки ми матимемо такий міцний надійний тил, ми непереможні. А зараз пішли.

А через декілька днів почалося пекло. В суботу, якраз на Спаса, всі Засмужні поїхали на бричці до церкви; вдома залишилася лише Ганна з маленькою Марійкою. Вже після відправи, повертаючись додому, почули звуки бою з боку Пирятина. Він то затухав, то розгорався, але не припинявся. Каменюхи не ризикували не те що вигнати худобу на пасовисько, а й просто виглянути з хати. У багатьох з них у Пирятині жили родичі чи просто знайомі, тому на душі у них було неспокійно.

Вже ввечері ситуація дещо прояснилася. Всюдисущі хлопчаки повідомили, що за Пирятином у лісництві відбувся великий бій між партизанами і великими силами НКВС. Скільки загинуло повстанців – сказати ніхто не міг, а вбитими енкаведистами був усіяний весь насип.

– Усе це добром не закінчиться, – сказав тоді Теодор.

Його слова справдилися вже наступного дня. Із раннього ранку над Пирятином піднявся чорний дим. Це озлоблені вчорашньою поразкою «визволителі» зганяли свою злість на мирних, ні у чому не винних людях. За годину від села залишилося лише три будинки.

Саме цей день був першим, який Михайло і Дмитро Засмужні провели у схроні, який ще весною вирили на городі за хатами. Тоді ж поле засіяли яриною, і зараз пшениця достигла і чекала на жнива. Пересидівши день під землею, вночі брати поверталися додому переночувати, щоб із самого ранку знову заховатися у схроні.

Так продовжувалося чотири дні. «Нагорі» нічого не траплялося, і Михайло висловив сумнів у доцільності подальшого перебування у схроні.

– Та й скільки мені ховатися? – говорив він.

– Давай ще завтра пересидиш, – сказав батько. – А там подивимось.

Михайло не став перечити йому, лише кивнув головою на знак згоди.

У четвер, 24 серпня, із самого вдосвіта він прокинувся, нашвидкуруч перекусив тим, що залишилося з вечора, взяв збанок холодної криничної води, і, зайшовши дорогою за Дмитром, разом з ним попрямував звичною стежкою до пшеничного поля. Ще вчора Засмужні почали на ньому жнива і вхід до їхньої тимчасової оселі якраз лежав під копою складених снопів. Сьогодні усі Засмужні – Івани й Федьки – мали намір закінчити з цим полем.

Коли сонце вже достатньо висушило вранішню росу на тугих колосках, Теодор з Іваном першими вийшли на поле. Вони виявилися єдиними чоловіками на двох господарствах: Степана досі не було, хоч надійшла звістка, що живий і десь воює, Ганна так і не вийшла заміж, а Михайло і Дмитро допомогти не могли.

Невдовзі усі Засмужні завзято взялися до роботи. Шістдесятирічні діди косили пшеницю, чотири жінки підбирали за ними; Федя, якому за два дні мало виповнитися одинадцять років, розривався між носінням снопів до купи і малою сестрою Марійкою, яку мати поклала під вербою у тіньку, щоб лежала спокійно. Але спокою не було, мала час від часу подавала про себе знати, щоб не забували. Тоді дорослі гримали на Федю, і він, майже плачучи, біг до сестри.

Саме він першим зауважив солдатів з гострими піками, що наближалися з півдня. Відстань між окремими солдатами не перевищувала п’яти кроків. Вони штрикали піками у всякий підозрілий горбик чи кущик.

Махати косою перед озброєними солдатами було недоречно, тому Теодор з Іваном розігнулися. За ними стояли перелякані жінки. Внук боязно тулився до мами.