Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Цей окоп став неначе своєрідною межею між відносною безпекою і смертю.

– Розсипатись! – пролунала команда капітана.

Не спиняючи бігу, Моторін спостерігав, як незграбно виконується його команда.

– Вперед! – продовжував кричати комбат. – За Родину! За Сталина! Ура!

І цей крик неначе став командою для смерті. Майже одразу справа і зліва солдати натикалися на кулі.

Ніхто не кричав за Сталіна, навіть «ура» не було чути, тільки матюки і протяжні крики. Лише декілька хвилин тому вони ні про що не здогадувалися, йшли, боячись завтрашнього ранку, а вже сьогодні їх кинули у пекло.

Червоноармієць Засмужний матюків, що їх сипали росіяни і східні українці, не знав, а бігти беззбройним мовчки неможливо, тому лише голосно кричав «А-а-а!».

До смертоносного доту залишалося ще далеко, як неозброєні новобранці здригнулися і повернули назад. Капітан Моторін крикнув:

– Стій! Стій, дезертири! Розстріляю, як собак!

Але на нього не звертали уваги. Солдати тікали якнайдалі від смертоносного вогню. Ось вже близько рятівна траншея з мовчазними солдатами. Там – порятунок! Офіцер у траншеї підняв руку, щось крикнув і опустив її. Декілька кулеметів заговорили. Перші відступаючі були скошені неначе косою. Засмужний від несподіванки аж вкляк. Він не міг повірити, що свої стрілятимуть по своїх.

Зупинилися й інші. Тепер ніхто не знав, що робити. Попереду – смерть, тут – смерть неминуча.

Тут, коли, здавалося, зупинився сам час, знову пролунала команда комбата:

– Вперед! Всі вперед! А то розстріляють як собак!

Солдати повернули. Їм здавалося, що смерть попереду вже не така неминуча, як тут, у тилу.

І знову безглуздий біг вперед, під свист куль і тріскотіння кулеметів. Все поле було укрите нерухомими тілами у вицвілих зелених гімнастерках, і чим ближче до вогневої точки, тим вбитих було більше.

Коли до доту залишалося зо дві сотні кроків, Михайло зачепився за чобіт вбитого солдата і повалився на землю. Він розпростерся на траві і зрозумів, що ніяка сила не в змозі підняти його знову в атаку. Від смертоносного вогню його захищали двоє вбитих солдатів, які, вже мертві, приймали на себе всі кулі, що призначалися Михайлові. Він обережно підвів голову й озирнувся навсібіч. Не наступав ніхто. Чи то наслідували його приклад, чи були викошені кулеметними чергами, але на полі не було жодного солдата у повний зріст. Зрештою, замовк і німецький кулемет.

Лише тепер до вух Засмужного долинув приглушений стогін поранених. То тут, то там зарухалися тіла, але по них не стріляли навіть німці – розуміли, що ця атака не буде останньою і що кулі пригодяться для важливішого.

Враз Михайло почув, що його хтось кличе. Обережно повернув голову вліво. За невеличким горбиком лежав Федір Кудрик і дивився на нього.

– Цілий? – тихо запитав Засмужний.

Кудрик лише кивнув головою.

– Що далі будемо робити?

Засмужний лише знизав плечима.

– Будемо чекати.

Чекати довелося цілу годину, коли позаду почулися вже звичні «За Сталіна! Ура!», «А-а-а!» і матюки. Одночасно в повітрі щось зашипіло, і перед Михайлом піднявся фонтан землі – це заговорив «бог війни». Спочатку розриви снарядів були досить безсистемні, один навіть вибухнув позаду того місця, де лежав Кудрик, але згодом вони скупчилися навколо дота, що знову ожив. Побудований в розрахунку протриматися довго, дот був захищений від подібних артобстрілів, навіть від прямого попадання у нього снаряда.

Інше погубило німців (які пізніше виявилися мадярами). Доти розташовувалися вздовж усього фронту наступу 11-го стрілецького корпусу, і вони здебільшого сконцентровували свій вогонь просто перед себе, мало роззираючись по боках. Доти, звичайно, були розраховані на майже 130 градусів огляду, але ніхто з проектантів навіть не міг припустити, що такі укріплення можна брати масами неозброєних солдатів. Кулеметники просто не встигли знищити всіх наступаючих. Деякі червоноармійці змогли вийти в тил дотів і вели бій вже там.

Михайло продовжував лежати, спостерігаючи, як такі як і він нещасні падають під зливою куль, не добігши до заповітного лісу.

Він так би і далі лежав, якби невідомо звідки поруч не виник всюдисущий капітан.

– Встати! – наказав він. – У медсанбаті будеш відпочивати, якщо пощастить. Вперед! За Сталіна!

Не залишалося нічого, як підвестися і побігти вперед. Краєм ока Михайло побачив, як Моторін підняв Кудрика.

Невдовзі все закінчилося. Дот був знищений, його залога взята в полон і розстріляна тут-таки поруч. «Загороджувальний загін» покинув свою траншею і, неначе нічого не сталося, попрямував полем, всіяним розстріляними ним і німцями трупами. Капітан Моторін позбирав свій викошений у першому ж бою батальйон. Усіх вцілілих. Таких виявилося мало. Вісімдесят відсотків новобранців, які сьогодні влилися до складу 867-го стрілецького полку ордена Червоного Прапора і ордена Богдана Хмельницького другого ступеня 271-ї Горловської дивізії, залишилися лежати на цьому полі.