Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– А хто цей Тимчук? – запитав Бучма.

– Він з Перемишля. Працював офіціалом поліції. Інтриган, провокатор, доносчик. Права рука фон Штадлера.

– А це хто за птиця?

– Комендант табору. Ой, діти мої, – зітхнув Лев Саламон. – Признаюся вам: винен перед вами.

– Як це, отче? – здивувався хтось.

– Якби ви не послухали мене тоді, під час зустрічі з доктором Королем, не були б тут.

– Не факт, – вкотре відказав Теодор. – От Семена тоді не було, а зараз він з нами.

І він показав на Бадзюна.

– Але ж решта були! – не відступав Саламон. – І у цьому моя вина.

– Отче, не коріть себе! – вставив Семен Кудрик. – Ви ж самі кажете, що ось Теодора Проців запроторив би і так. На все воля Божа. А яка тут взагалі публіка?

– Та різна, – мовив Саламон. – Крім таких, як ви, і таких, як я, тут багато дійсно москвофілів. Це в основному студенти і вчителі. Ті тримаються разом і тим викликають повагу. Від недавнього часу тут поселилися російські полонені. Саме на них і виливають свою злобу наглядачі.

– А ми?

– А ми страждаємо за компанію.

– Веселеньке життя! – констатував Засмужний.

– Ви ще не знаєте, наскільки веселе.

Найгірші сподівання справдилися вже наступної ночі, коли всі поснули. Полчища вошей, почувши свіжу кров, накинулися на новоприбулих, тому і Теодор, й інші «терезінці» не зімкнули очей, всю ніч борючись із внутрішнім ворогом.

Коли ж крізь щілини барака пробилися перші вранішні промені зимового сонця й освітили стомлених безперспективною нічною боротьбою в’язнів, виявилося, що за ніч випав сніг, і знову потрібно було його розчищати.

Звичайно, спершу мав бути сніданок, але щоб добратися до барака, що слугував їдальнею, потрібно було розчистити до нього дорогу. Темп, яким в’язні відгортали сніг, не сподобався наглядачам, і робота затягнулася до самого обіду. Він став заодно і сніданком.

За цією роботою троє галичан не витримали напруги і померли просто на снігу. Теодора Засмужного здивувало, що ніхто навіть не підійшов до нещасних, щоб якось допомогти. Вже скоро він зрозумів, що таке явище є звичним у Талергофі.

Смерть у таборі рідко була природною. Час від часу до частоколу стовпів, розставлених вздовж центральної дороги, прив’язували у чомусь винних в’язнів, де вони висіли на морозі декілька годин.

Довелося «скуштувати» цієї екзекуції і Теодорові Засмужному. Це сталося буквально через тиждень після прибуття. Семко Проців, розлючений тим, що Теодор вислизнув з його рук, поскаржився своєму начальнику Тимчуку. Той же, знаючи непередбачуваність лейтенанта Мольке, який, сам того не відаючи, врятував Теодора, вирішив діяти по-іншому. Він дочекався, поки Засмужний у чомусь провиниться (а чекати довго не довелося; для наглядачів кожен крок в’язнів виглядав провиною), і ось Теодора в компанії інших «винних» прив’язали до стовпа. На його щастя, морозу того дня не було, наступила така рідкісна тут, у передгір’ї Альп, відлига, тому він зумів протриматися до вечора.

Цього Проціву виявилося мало, тому після екзекуції Засмужного приговорили до тижня заточення в одиночному льосі. Коли, нарешті, він, зарослий, холодний, голодний, повернувся до свого барака, дізнався, що минулої ночі у кучугурі снігу знайшли задубіле тіло Семена Проціва.

Всі – і начальство, й ув’язнені – губилися у здогадках, що могло статися з одним з наглядачів. Григорій Стадницький і Василь Лака, яким наказали видобути труп зі снігу і віднести його до барака, названому лікарнею, розповідали потім, що видимих ран на тілі Проціва не було, а поряд з ним валялася пляшка із замерзлою горілкою. Виходило так, що Семко перебрав увечері, впав у кучугуру, щоб більше не вставати.

Це все розповіли Теодорові, як тільки він з’явився у бараці. У нього зовсім не залишилося сил ні дивуватися, ні радіти, ні переживати. Чудово розуміючи, що без гарячої їжі Засмужний просто помре, Лев Саламон звернувся до лікаря Могильницького. Сам з Бучача, він перебував у рядах народно-руської партії, належав до так званих «молодих москвофілів», найбільш радикального її крила. «Старий москвофіл» Саламон не поділяв думок доктора, але це не завадило підтримувати з ним дружні стосунки.

Це було неймовірно, але доктор зумів звідкись дістати півкружки гарячої паруючої кави. Це і врятувало Теодорові Засмужному життя.

Вже пізніше, коли криза минула і Теодор повільно, але впевнено, почав відновлювати своє здоров’я (якщо це взагалі можливо у таких умовах), одного зимового вечора десь ближче до Стрітення Максим Холод проговорився, що Семкові Проціву ще пощастило, адже замерзнути – не найгірша смерть. Треба було зробити так, щоб юда помучився.